klevoz.ru страница 1страница 2 ... страница 13страница 14
скачать файл

І. В. Діяк

Українське відродження чи нова русифікація?



І. В. Діяк


Українське відродження чи нова русифікація?
Наукове видання.


КИЇВ

2000

У роботі автор досліджує та осмислює витоки сучасного важкого становища української мови в нашому суспільстві. На основі принципів об’єктивності й історизму подається докладний аналіз переслідувань української мови протягом століть та політики денаціоналізації нашого народу з боку різних загарбників. Викривається справжня сутність апологетів двомовності в Україні як слухняних виконавців волі чужинців.

Мета цієї роботи—з’ясувати, які саме заходи потрібно вжити для покращення мовної ситуації в Україні та зміцнення української державності.

Видання адресоване усім, хто цікавиться проблемами нашої мови і долею України.



Науковий редактор—доктор філол. н., член-кореспондент НАНУ Дончик В.І.

Рецензенти—доктор іст. н., професор Сергійчук В.І.

канд. філол. н. Квіт С.М.



І. Вступ.
Ну, що б, здавалося, слова—

Слова та голос—більш нічого!

А серце б’ється—ожива

Як їх почує!

Т.Шевченко.
День 2 листопада 1998 р. починався як звичайний робочий день, котрі заповнюють більшість нашого життя. Залишилася в минулому виборча лихоманка, а Верховна Рада України, нарешті, пережила “спікеріаду” й занурилася до роботи. Здавалося, що на якийсь час суспільно-політична активність мала б зменшитися. Однак, як це часто буває на “фронті” життєвих проблем, затишшя на одній ділянці раптом перекрив спалах на іншому. Деякі політичні сили, не полишаючи спроб послабити, а в перспективі і повністю знищити українську державність, вчинили чергову атаку на неї.

Цього разу фракція Комуністичної партії України виступила із заявою “Про порушення прав і свобод громадян України по безперешкодному, вільному розвитку і використанню рідної мови у всіх сферах життя” з метою знову загострити суспільні відносини в державі на мовному підгрунті. Ось окремі із тез, викладених у цій заяві, що дають уяву про її загальну спрямованість:

“С объявлением независимости Украины, а особенно после принятия Конституции Украины, некоторые политические силы в нашем обществе искусственно обостряют языковые конфликты, концентрируя свои усилия прежде всего против русского языка и русской культуры, а также культур национальных групп, проживающих в Украине. И дело не только в языке. Искажается, чернится история братских народов, особенно России, культивируется русофобия.”

“По нашему мнению, [необходимо—авт.] официальное признание официального статуса русского языка [в Украине—авт.], предоставление национальным группам (компактно проживающим) права свободного использования, обучения на родном языке, что во многом способствовало бы разрешению ряда сложных социально-экономических проблем, смягчению социально-классовой напряженности.”

На підтвердження викладеного у заяві наводилися жахливі факти і цифри, що мали б свідчити про “культивування русофобії”, утиски російської мови в Україні. Під час першого її прочитання мав би виникнути праведний гнів щодо українських націоналістів, котрі вчинили замах на права мовних меншин в державі. Однак, за докладнішого аналазу цієї заяви, з’ясовується, що наведені цифри—річ лукава. Особливо, якщо відокремити їх від історії питання та об’єктивної сучасної реальності.

Важливість мовного питання в суспільстві визначається тим, що мова є однією із найважливіших цеглинок у фундаменті нації. Саме у ній відображено і зафіксовано найглибші витоки свідомості народу та його ментальність. Мова—це генератор і найвища форма патріотизму, Божий дар і берегиня культури, історії, традицій, творець культури. Вона репрезентує народ у світі, є ореолом нації й етнічним кордоном. Ось яке місце мові у визначенні поняття “народ” відводила “Українська радянська енциклопедія”:

“Народ—конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, живими рисами культури і характеру”.1

Та чи інша спільнота людей,—писав всесвітньо відомий філософ Ф.Ніцше,—може виникнути тільки в результаті свідомого використання мови”.2

Дослідження, проведені у серпні 1992 р. відділом етносоціології Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М.Рильського АН України, з’ясували, що серед факторів, які найбільше об’єднуюють людей однієї національності, українці на перше місце поставили мову, а вже потім народні звичаї, пісні та історію.3

Тим часом КПУ у своїй заяві, як і деякі інші кола, про котрі піде мова у цій роботі, вимагають визнання двомовності українського народу, щоб цим захистити росіян від русофобії. Це типові вимоги “російськомовних” носіїв “престижної” мови, котрі намагаються бути більшими росіянами, аніж самі росіяни. Звідки взялося це явище нашого сьогодення? Що ж діється з російською мовою в Україні? І яким насправді є становище мови української? Відповіді на це запитання присвячена ця книга.

Мусимо констатувати, що офіційні заяви, подібні до заяви комуністів у стінах Верховної Ради України 2 листопада 1997 р., мають конкретну політичну мету. Що ж за мету переслідувала фракція КПУ? В чому полягає сутність несподівано схожої з комуністичною позиції Російської Православної Церкви і відверто шовіністичних російських організацій? Та і чи такою вже несподіваною є ця схожість?

Цим та багатьом іншим питанням української мовної історії і сучасності присвячена ця книга. Адже Україна—наша Батьківщина. Її доля не може бути байдужою для кожного чесного громадянина, кожного патріота.



ІІ. До історії питання.
1. Витоки і становлення української культури.
Щоб зрозуміти всі аспекти мовного питання в нашому суспільстві, побачити справжнє сучасне становище української мови в Україні, варто докладно дослідити як тривіковий мовний і культурний досвід перебування України в складі Росії, так і розвиток українства до 1654 р. Тільки порівнюючи здобутки української культури “до” і “після”, ми, нарешті, зрозуміємо ті процеси, котрі призвели до сучасного стану речей, а також зможемо осягнути всю велич і трагізм історичного шляху нашої мови.

Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов’янських землях—Наддніпрянщині, Поліссі, Волині, Галичині й Прикарпатті. Саме тут внаслідок тривалого етномовного і культурного розвитку наших предків утворився український народ з неповторною співучою мовою. Цей процес мав чимало віхових етапів: прадержава антів, великі об’єднання племен, заснування Києва на перехресті багатьох культур, різноманітні контакти із Візантією, кочовиками, варягами, тощо.

Національний розвиток стимулювався безперервною жорстокою боротьбою з кочовим степом за виживання. Зрозуміло, що найважче доводилося прикордонним племенам, але саме вони швидше за інших розвивалися й загартовувалися в цій боротьбі. За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян—засновників Києва—данину, ті замість данини дали хозарам “від дому по мечу”. Степовики правильно розцінили подібну “данину” як символ непокори. “Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,—сказав хан за переказом літописця—а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!” (Пророцтво збулося, коли через два століття київський князь Святослав вщент погромив Хазарський каганат). Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави й лідером серед племен, з яких утворився майбутній український народ: древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів.

Рання історія України-Русі пов’язана з діяльністю династії полянських князів. Про них відомо мало, оскільки згодом літописці намагалися обгрунтувати захоплення влади в Києві варязькою династією Рюриковичів відсутністю державності у предків українців. Однак така точка зору, хоча й стародавня, навряд чи відповідає дійсності. Процес творення української державності давній, як і процес творення самого українського народу. Польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, повідомляє, що “після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів—Аскольда і Дира”.1 А варяги після захоплення влади в Києві у 882 р. швидко асимілювалися й перестали відрізнятися від місцевого населення, інакше просто не утрималися б на князівстві. Так постала династія Рюриковичів, котра аж до середини XIV ст. вела Україну-Русь і загалом всю Київську державу крізь страшні випробування й славетні досягнення. Імена князів—Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького та інших—стали віховими в нашій історії не лише через їх військово-політичну діяльність, а насамперед внаслідок їх просвітництва. Адже культурне становлення будь-якого народу втілюється в піднесенні освіти, літератури, мистецтва, науки, що завжди було неможливим без підтримки влади. Саме досягнення княжої доби становлять фундамент сучасної української культури і мови, саме в тих часах ми ще й сьогодні шукаємо і знаходимо натхнення до державотворчої діяльності.

- - -

Поступове оформлення і зростання Київської держави, розширення різноманітних зв’язків з іноземними країнами, а особливо культурно-просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і прийняття християнства, спонукали владу звернути пильну увагу на розвиток освіти. Київ починає посилати своїх людей до Візантії на науку й закладає в себе перші школи. Як правило, школи існували при монастирях, хоча освіту там давали не лише церковну, але й світську. В 1086 р. у Києві навіть відкрили школу для дівчат, що зустрічається не вельми часто в історії середньовічної Європи. Взагалі ж, як стверджує польський дослідник Ванчура, у ХІІІ ст. у Києві та поблизу нього було понад 200 шкіл, де навчались понад 1000 учнів. Найкращі з учнів мали можливість підвищувати освіту за кордоном, переважно у Візантії. Зокрема, маємо відомості, що в 1030 р. князь Ярослав Мудрий відрядив продовжувати освіту за кордоном 300 київських учнів.



Освітня система в Україні-Русі мала три типи шкіл:

  • Палацова школа—державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя;

  • Монастирська або церковна школа—найбільш поширений на Русі та в середньовічній Європі навчальний заклад. Першу таку заснував Володимир Великий при Десятинній церкві у Києві невдовзі після свого охрещення. Її традиції продовжила школа Ярослава Мудрого при Софії Київській, що за своїм рівнем наближалася до Константинопольського університету. Серед інших найпопулярніших церковних шкіл були заклади при Києво-Печерській лаврі й Троїцькому монастирі. Зокрема, лаврська школа готувала вище духовенство, художників, лікарів, перекладачів, каліграфів тощо. Тільки до 1240 р. зі стін монастиря вийшло понад 50 єпископів.

  • Приватна школа—займалася переважно домашнім навчанням дітей купецького і ремісничого прошарків населення.

Усі школи організовувалися за грецьким зразком, а викладали в них здебільшого священики, ченці та дяки, як і в решті європейських країн. Окрім суто богословських дисциплін вивчалися мови, філософія, діалектика, математика тощо. Серед іншого вивчалися привезені грецькими вчителями твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура, прообрази підручників “Фізіолог” (популярна зоологія), “Шестиднев” (про створення світу), а також “житія” святих, князів.

Можливість освіти своєю рідною мовою призвела до виникнення в Україні-Русі власної книжної справи. В цьому сенсі найбільшим культурним центром країни був Софійський собор у Києві. Тут виникла своєрідна академія—гурток високоосвічених книжників і вчених, зайнятих перекладом з грецької та створенням нових літературних творів. При соборі існувала перша книгописна майстерня, звідки перекладені з грецької книжки розходилися по інших монастирях. З Софією Київською пов’язана поява літописання на Україні-Русі та найвищі досягнення українського середньовічного слова: укладення першого літописного зводу 1037-1039 рр., написання й проголошення знаменитого “Слова о законі і благодаті”, розробка основ першої систематизованої збірки давньоруських законів “Руська правда”, створення “Ізборника Святослава” тощо. Князь Ярослав Мудрий 1037 року заснував при Софії бібліотеку, пошуки котрої й сьогодні не дають спокою багатьом дослідникам старовини.

Книжки, які вийшли зі стін Софії, стали основою для створення нових бібліотек, зокрема у Києво-Печерському монастирі, котрий протягом століть був і залишається значним центром духовно-культурного життя нашого народу. Саме там створювалися такі видатні пам’ятки української історії та слова, як “Повість временних літ” і “Києво-Печерський патерик”. З плином часу подібні культурно-просвітницькі вогнища виникнуть в інших місцях, зі своїми бібліотеками, книгописними майстернями, центрами літописання, школами.

Завдяки цьому зростав загальноосвітній рівень суспільної та державної еліти, котра поступово відходила від войовничого варварства, перейнятого у варягів. Князь Володимир Великий забирав дітей представників вищих суспільних станів “на учіння книжне”. Саме до цього покоління київських учнів належить митрополит Іларіон—автор згаданого вище філософського трактату “Слово о законі і благодаті” і найосвіченіша людина свого часу на Русі. Про Ярослава Мудрого Київський літопис свідчить записом від 1037 р.: “Ярослав любив книги… і пильнував до них і часто читав їх і вночі й вдень, і зібрав многих переписувачів і перекладав з грецького на слов’янське письмо; і переписали вони багато книг”.1

Ярослав прищепив повагу до освіти і рідного слова своїм дітям. Донька Ярослава Анна, яка стала королевою Франції, мала високу освіту і брала участь в управлінні країною. Про це свідчать такі записи в деяких державних актах: “у присутності королеви Анни”, “за згодою моєї дружини”. Анна листувалася з папами римськими Миколою ІІ та Григорієм VII, будувала церкви за взірцем київської Софії, подарувала Євангеліє королівському храму в Реймсі, написане кирилицею, на якому багато століть присягали французькі королі, посідаючи трон. Красномовний факт: чоловік Анни король Генріх І, як і більшість монархів середньовічної Європи, був просто неписьменним. В Україні-Русі існувала зовсім інша княжа традиція. Наприклад, князь Всеволод, батько Володимира Мономаха, знав п’ять мов.

З ХІІ ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдав монгольський погром. Досить сказати, що в Києві після походу монголів з 50 тис. мешканців залишилося живими ледве 2 тисячі, з 8 тис. дворів—200, з 40 кам’яних монументальних споруд—лише 4. На якийсь час центр українського життя перемістився з Придніпров’я на захід, де сформувалося міцне Галицько-Волинське князівство, котре сучасники вважали щитом Європи від монголо-татар.

- - -

Монгольська навала вплинула на історичні долі нашого народу не менше, ніж, наприклад, включення козацької держави до складу Росії. Однак вона не припинила розвитку української культури та мови, хоча тепер цей розвиток набув деяких особливостей. Тим не менше ще й сьогодні дехто вважає, начебто після монгольського походу центр культурного життя Русі перемістився на північний схід до сучасної Росії. Це твердження не є новим, оскільки протягом існування Російської імперії, СРСР, а також в сучасній Росії (подекуди навіть в Україні) було та залишається чимало дослідників, котрі намагалися обгрунтувати виключні права Росії на спадщину Київської Русі. Варто зупинитися на цьому докладніше.



За царських, а особливо радянських часів набула широкого поширення точка зору про наявність в Київській Русі єдиного давньоруського народу-творця великої держави. За царату він взагалі був російським, згодом вважався предком росіян. За панування КПРС ця теза дуже добре вписувалася в офіційну політику створення “нової історичної спільноти” радянського народу. Мовляв, оскільки “древнерусская” народність ще за часів існування Київської Русі усвідомлювала свою єдність, яка збереглася назавжди, то в русифікації українців немає нічого протиприродного. Адже наявність єдиної давньоруської народності припускає і наявність єдиної мови, від котрої пішла, звичайно, російська, а українська набула своїх відмінностей лише через полонізацію.

Твердження про Київську Русь як “колиску трьох братніх народів” не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, “Lant zu Kiewen” за етнонімом з німецької “Пісні про Нібелунгів”. Навіть російські пам’ятки, як-от перший Новгородський літопис, дуже часто говорили про поїздки новгородців “на Русь” в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само “їздили на Русь” з Суздаля, Володимира та інших міст майбутньої Росії, приєднаних до Київської держави лише завдяки активній зовнішній політиці її князів.1 Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, тобто порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.

Приєднання нових територій до Київської держави та придушення постійного сепаратизму супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами й спалення княгинею Ольгою їх столиці Іскоростеня. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників “древнерусской” народності. У 981 р. він придушує сепаратизм і накладає нову данину на в’ятичів, а через три роки здійснює похід на радимичів. Загалом в державі налічувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних мовних груп. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони зв’язків між собою практично не мали. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення Лише взимку на санях або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружини здійснювали походи по безмежним територіям за даниною і полюддям. Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки місцевій еліті не довіряв. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав—Туров, Гліб—Муром, Всеволод—Володимир, тощо. Проте багато територій входили до складу держави лише номінально. К.Маркс не даремно порівнював Київську Русь з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політично вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні європейські імперії. Про яку ж єдину давньоруську народність можна говорити?

Об’єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь загальної єдиної народності. Наприклад, наполеглива боротьба київських князів за Полоцьк у Х-ХІ ст. завершилася загалом безрезультатно. Полоцьк вів своє осібне життя, як і місцеві племена дреговичів та радимичів, з яких утворився білоруський народ. Стосовно росіян як виключних творців і спадкоємців Київської Русі, то варто зазначити, що перша згадка слова “Україна” зустрічається в Київському літописі у записі від 1187 р. щодо Переяславщини, а від 1189 р.—і Галичини. Проте Київський літопис дійшов до нас не в оригіналі, а в складі Іпатієвського списку ХV ст. (за назвою Іпатієвського монастиря, що знаходився на території сучасної Росії). Тобто, дуже ймовірно, що слово “Україна” існувало як назва наших земель раніше ХІІ ст. І, до речі, існувало воно не в розумінні “окраїна”, оскільки ніяких центрів в Росії, по відношенню до яких Україна могла б вважатися окраїною, тоді не існувало. Для порівняння: за офіційною точкою зору назва “Росія” виникла тільки наприкінці ХV ст., а поширення набула протягом ХVІ-ХVІІ ст. Москва ж вперше згадується як маленька застава під 1147 р.

Про походження українців і росіян з однієї спільної народності також не варто говорити. Майбутній український народ утворився з слов’янських племен, які жили переважно в межах сучасної України: полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів. Ще в ХІХ ст. в цьому не мали сумнівів відомі лінгвісти та історики—В.Ключевський, П.Шафарик, А.Кримський, О.Котляревський. Створення великої держави Київської Русі стало першим значним досягненням українського народу. Турецький мандрівник Ельвія Челебі, який у 1657 р. побував в Україні, згодом писав, що українці—це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. Коли студенти запитали знаменитого російського історика В.Ключевського, якою мовою розмовляло населення Київської Русі, той відповів: “Такою ж, якою розмовляють українці і тепер”.1 За М.Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина з Київщини, а історик-лінгвіст В.Ягич писав: “У Києві XII-XIV століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу”.2

Академік А.Кримський у статті “Древнекиевский говор” 1906 року прямо писав про близькість старокиївської мови до сучасної йому мови українців північної і середньої Київщини: “Я убежден, что, в виду такого положения дел, какая-нибудь киевсколетописная котька, сидящая на присьпb и умильно глядящая на голубьникъ, пока не будет облита укропомъ из гълька или вспугнута хъртьом, покажется для бестенденциозного великоруса не великорусской кошкой, а предком нынешней киевкой кітки, сидящей на присьпі и глядящей на голубник (голубятник). Гълькъ окажется современным киевским глеком (кувшином) и укропъ—не огородным растением (как прежде всего склонен был бы подумать нынешний великорусс), но просто кипятком (что легко может разъяснить любая сельская баба из Киевщины), а киевсколетописный хърть будет для бестенденциозного великоруса несомненным предком нынешних киевских хортів (охотничих собак), который и в Х-ХІІ веке, как и его малорусский потомок—хорт теперь, устраивал ловы (т.е. охоту) на погану котьку (погану кітьку), словно на вbверицу (вивірицю, т.е. белку)”.3 І далі академік Кримський робить висновок: “Сколько нынешних великоруссов из разъединенных провинциальных захолустий, из-за тридевяти земель от Киевщины пришлось бы вместе собрать для того, чтобы они совместными силами сумели объяснить на основании живого великорусского языка если не все, то хоть некоторые из этих летописных слов, свободно объясняемых из нынешней киевской малорусской речи! А подобных слов можно набрать из Киевской летописи целую гору,—и нефилологи-великоруссы, обыкновенная публика, будут чувствовать себя перед этим старокиевким словарем, выражаясь по-летописному невbгласами (невігласами=невеждами). Только по капелькам, одно к одному, эти слова (и то не все) могут быть выисканы в разрозненных великорусских говорах или в старых великорусских рукописях,—да и там часто под сомнением, не заимствованы ли они из южнорусских оригиналов… В конце концов окажутся и в Киевской летописи, и в других списках киевских памятников исключительно малорусские слова и обороты, известные только у малоруссов, совершенно чуждые великоруссам”.1

Щоправда, продовжують точитися розмови про начебто велику близькість сучасної російської мови з церковнослов’янською (староболгарською), на котрій дійшли до нас літературні твори Київської Русі. Проте насправді ця близькість має зовсім інше підгрунтя. Більшість стародавніх руських творів, як, наприклад, “Слово о полку Ігореве”, дійшли до нас не в оригіналі, а у російському переписі—як середньовічному (у списках, складених в російських монастирях), так і більш пізньому (під час перевидання у ХVIII-ХІХ ст.) Внаслідок тривалого й детального вивчення російським та радянським дослідникам вдалося з’ясувати, “що, намагаючись по можливості точніше відтворити слова (смислові одиниці тексту), видавці [відомий збирач рукописів граф Мусін-Пушкін із наступниками—авт.], в дусі свого часу, припускалися істотних відхилень в переданні написання, тобто орфографій давньоруського рукопису. Крім того, видавці іноді не змогли правильно прочитати й відтворити текст, не завжди розуміли значення окремих слів.”2

Російський народ, на думку професора А.Шахматова, утворився із суміші слов’янських племен в’ятичів, кривичів, словен з угро-фінами. Так, наприклад, до цього часу точно не відомо походження назви міста Суздаль, вперше згаданого літописцями у 1024 р. Неслов’янське походження мали також Ростов (вперше згаданий як центр племені мері у 873 р.), Муром (головне місто племені муроми)… Державотворчий процес у Новгороді, що відбувався під тиском варягів одночасно з таким же процесом у Києві, був результатом союзу літописних словенів та кривичів з угро-фінськими племенами іжора, карела, чудь, весь, а в ХІ-ХІІ ст. під новгородський вплив потрапляють землі латгалів, естів, фінів.

Таке походження російського народу знайшло офіційне підтвердження. Ще в 1940 р. радянський дипломат Є.Синіцин на протокольній зустрічі з діячами міністерства зовнішніх справ Фінляндії так говорив про витоки етнічних росіян: “…Ваше приглашение… не случайно. Оно вызвано голосом многовекового доброго соседства наших народов, которое началось с древнейших времен, когда финские племена, известные как чудь, и великорусское племя мирно встретились в юго-восточных степях Приуралья. Историческая наука отмечает, что по характеру финские племена были кроткими и не воинственными, что отмечалось также у русских. Эти свойства наших предков способствовали мирному продвижению и расселению в новых местах… Она подтверждает, что финские и русские названия рек, озер и поселений идут не сплошными территориями, а располагаются вперемешку.

Ученые отмечают, что ваши предки передали русским некоторые свои антропологические черты. Так, скуластость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и особенно типичный великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью относятся на счет финского влияния.”1

Згодом нових рис до російського національного характеру додали тривалі контакти з монголо-татарами. Цей вплив був таким значним, що російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких із слов’янами поєднує тільки мова.

Лише у ХІІ ст. завдяки українській колонізації з Придніпров’я на інородному Верхньому Поволжі з’явилися міста з відомими в Україні назвами: Володимир, Юрьєв, Звенигород, Галич (в сучасній Костромській області). Відзначаючи великий вплив на майбутніх росіян з боку південних слов’ян, той же професор Шахматов стверджував: “Батьківщина нашої великоруської літературної мови—Болгарія. Але утворилася вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві.”2 У цьому немає нічого дивного, адже привнесена з Болгарії Кирилом і Мефодієм грамота розходилася по землях безмежної держави з київських монастирів. На місцевому грунті вона утворила суміш з тамтешніми “говорами”, котрі з часом вплинули на створення нових мов.

Самоусвідомлення і державотворчий процес в російських землях розпочалися, на думку Ключевського, лише з 12 ст., а взагалі Володимиро-Суздальщина історично розвивалися на два століття пізніше, ніж українські землі. Спровоковані волхвами язицькі заворушення проти насаджуваного з Києва християнства тривали тут і в ХІ ст. Ймовірно не були християнами володимиро-суздальські воїни, котрі захопили Київ у 1169 р., оскільки літописець називав їх “поганцями”, що за тодішньою традицією означає язичників. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив звідти на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. Саме так культура Київської Русі й християнство торували собі шлях до цих земель. У 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів. Врешті-решт, вони знищили Юрія Долгорукого.

Наступник Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський вже відверто розглядав Київ у якості конкурента за панування на Русі й відрядив дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом на Київ. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною (хоча Москва ще не мала ніякої ваги). Місто грабували два дні, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Саме тоді Вишгородська ікона Божої Матері потрапила до Володимира-на-Клязьмі й відома тепер всьому світу як Володимирська. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Зайняті своїми усобицями українські князі були вражені тим, що сталося. Коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці повернули назад.

Саме з 1169 р. остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії, хоча російські та радянські історики завжди доводили, що цей рубіж встановили монголо-татари. Саме з 1169 р.—за 70 років до навали хана Батия—Володимиро-Суздальська земля розвивалася окремо від України-Русі, зосередившись на стосунках зі Сходом. Першочергова увага надавалася завоюванню волзьких булгар і мордви. Остаточно підтвердила східну орієнтацію російських земель монгольська навала, коли Північно-східна Русь перетворилася на найважливіший улус Золотої Орди і активно брала участь у ординських справах.

Отже, новоутворений російський народ, який згодом проголосив себе старшим братом серед трьох східнослов’янських народів, насправді ніколи не був у спільній “колисці”. Адже поки він народився, Київська Русь уже розпалася. Ізольований від західних впливів, він все більше уподібнювався східним народам з типовою для них традицією деспотичної влади. Орієнтована на Захід Новгородська земля з її сильними вічовими (тобто демократичними) традиціями, на жаль, програла Москві боротьбу за гегемонію в майбутній Росії. Остаточно її добив Іван Грозний, вчинивши у Новгороді різанину і остаточно закріпивши деспотичне самодержавство.

Згодом росіяни самі відмовилися від спадщини Новгороду, намагаючись вести історію своєї державності саме від Києва. Факту існування на Придніпров’ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями більш схожими із західними слов’янами, ніж предками росіян, намагався дати пояснення у своєму “вченні” засновник цілої історичної школи М.Погодін. За ним виходило, що територію Середнього Придніпров’я та Києва заселяли “великороси”. Але під час монгольської навали все населення або вирізали, або воно втекло на північно-східні землі. Їм на зміну із Галичини в Придніпров’я прийшли “малороси”. Академік А.Соболевський додавав, що “великороси” заселяли Київщину аж до кінця XV ст., а малоросійський народ із своїм наріччям утворився на Галичині та Волині й заповнив “етнічний вакуум” у Придніпров’ї після виходу звідти “великоросів” на терени сучасної Росії. Саме цим “погодінці” на замовлення російської влади намагалися довести, чому Київ, з котрого офіційно проголошувався початок 1000-річної російської державності, чомусь опинився поза етнічними російськими землями. Саме таким чином Погодін з послідовниками намагалися вкрасти у українців їхню історію.

За радянських часів історична наука відмовилася від погодінської версії, але оскільки замовлення влади не змінилося, почали доводити, нібито перенесення центру Київської Русі з берегів Дніпра на північ—у Володимир-на-Клязьмі—відбулося ще раніше, у ХІІ ст. за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Політичний підтекст тут очевидний. Ніякі історичні негаразди так і не піддали сумніву визначальну роль Києва в державно-політичному й культурному житті Русі. Етнічна єдність населення Придніпров’я, Сіверщини, Галичини, Волині, інших регіонів України, яка уможливила створення великої держави Київської Русі й базувалася на спільній українській мові, культурі, побуті, звичаях, була настільки сильною, що її не змогли порушити ані феодальні усобиці, ані встановлюване загарбниками розділення народу державними, ідеологічними, релігійними кордонами, ані проведені поневолювачами протягом багатьох століть спроби асиміляції українців.


2. Напередодні об’єднання з Росією.
З ХІV ст. розпочався тривалий період бездержавності нашого народу. Однак поступове закріплення на українських землях влади Литви, як не дивно, до деякої міри сприяло виживанню та майбутньому піднесенню України. По-перше, литовці перейняли спадщину Київської Русі й боронили її від монголо-татар. Досить зазначити, що нова держава офіційно іменувалася Великим князівством Литовським, Руським та Жмудським. Іноді великі литовські князі на своїх печатках навіть іменували себе також і князями Малої Русі. Згодом Москва небезпідставно розглядала литовське князівство, котре включало українські, білоруські, деякі російські землі, як небезпечного конкурента у справі збирання руських земель. А українські історики, починаючи від Антоновича та Грушевського і аж до сучасних дослідників, переважно називають ту державу литовсько-руською, зважаючи на великий руський (тобто український і білоруський) культурний вплив на тогочасних литовців.

По-друге, санкціонована Папою Римським агресія орденів хрестоносців проти Литви на тривалий час запобігла розповсюдженню в князівстві католицтва, тому язицька Литва активно переймала спадщину Київської Русі. У князівстві продовжувала діяти “Руська правда”, а великі литовські князі, як правило, володіли поряд із латиною і німецькою також руською (тобто українською та білоруською) мовою, котра була мовою переважної більшості населення держави і офіційною мовою уряду. Стара українська та білоруська знать, котра походила ще від князівсько-боярських родів, посіла значне становище в Литві. Варто згадати хоча б імена гетьманів Острозького і Сапеги. Власне литовська шляхта, одержавши українські землі у володіння, часто приймала православ’я, слов’янські імена й асимілювалася. Яскравим прикладом може бути волинський князь Любарт-Дмитро, котрий мало не все життя присвятив обороні українських земель від польських і ординських зазіхань. Рід Коріатовичів тоді міцно вкорінився на Поділлі, відтиснувши орду далі на південь. Великий князь Вітовт у 1384 р. для утвердження своєї влади шукав підтримки впливової православної знаті й перехрестився з католицтва у православ’я, одержавши нове ім’я Олександр. Коли згодом з міркувань династичного шлюбу з польською королевою Ядвігою він знову покатоличився, православне ім’я собі зберіг.

Час від часу столиця держави взагалі розташовувалася поза межами самої Литви. Зокрема, за Вітовта вона була в білоруському Гродно. Набране в українських землях ополчення, дружини місцевої знаті завжди складали значну частину литовських військ. Уже згаданий вище польський хроніст Ян Длугош перелічив 21 з 40 хоругв (полків) зі складу армії Вітовта у Грюнвальдській битві 1410 р., і серед них київську, дрогичинську, стародубську. Сучасні історики ще додають луцьку, володимирську, ратненську, новгород-сіверську і декілька загонів з Поділля. Останнє тоді було густо заселене й мало значні сили. Досить зазначити, що під Грюнвальдом Поділля також представляли ще 3 з 7 набраних в українських землях полків польської королівської армії.

По-третє, саме литовським князям Україна завдячує звільненням від монгольського ярма. В битві на Синій Воді, котру за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда, (1341-1377 рр.), орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, української знаті та простого люду. Адже більшість власне литовських дружин у той час відбивали напади хрестоносців на свої землі на далекому північному заході. Військо збиралося для походу в степ у Києві. Великий загін на чолі з Любартом-Дмитром прибув з Волині, а Коріатовичі, які до того платили данину татарам, привели дружини з Поділля. Очолив похід сам князь Ольгерд, при якому перебував добірний литовський загін. Значні сили прийшли на допомогу з Білорусі. Зокрема, на Синій Воді відзначилася хоругва з Новогрудкова.

Ця битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога на Куликовому полі в 1380 р. Адже вона звільнила нас від монголо-татарського ярма. На жаль, вичерпних даних про цю видатну подію не збереглося. До того ж радянська історична наука намагалася взагалі не згадувати про перемогу на Синій Воді, а якщо і згадувала, то в якості прологу до Куликовської, хоча ці дві битви зовсім не пов’язані між собою і мали різні наслідки.

Тим часом майбутня Росія залишалася підвладною монголо-татарам аж до 1480 р., не маючи змоги позбутися цього кошмару. Усунута ординцями від зв’язків з Європою, Росія зосереджувалася на власній домонгольській спадщині та все більше й більше відставала у своєму розвитку.

Порівняння з монголо-татарським ярмом в російських землях робить оцінку литовського владарювання в Україні більш об’єктивною. Безперечно, панування орди несло нашому народу тільки страждання й занепад. Разом з тим Литва не тільки перейняла чимало із спадщини Київської Русі, але й своїми постійними контактами з Європою надавала українській культурі нових стимулів до подальшого розвитку.

Зокрема, великий литовський князь Вітовт дозволив німецьким колоністам селитися в Україні. Вони принесли з собою Магдебурзьке право, котре з часом дуже поширилося в наших землях. Навіть місто Чорнобиль свого часу мало це право самоврядування і також два щорічних великих ярмарки загальнодержавного значення. Вітовт також сприяв кримським татарам у відокремленні від Золотої Орди, і на перших порах Кримське ханство не вчиняло нападів на Україну. На місці майбутньої Одеси за наказом Вітовта заснували поселення, куди з українських земель направилися 12 тисяч селян і 400 возів.

Загалом склалися сприятливі обставини для розвитку української культури і мови, що призвело до духовного відродження нашого народу після страшних нападів орди. Рушійною силою цього процесу з кінця XV ст. стала просвітницька діяльність українського духовенства, міщан, а також знаті, котра посіла значні посади в князівстві. Звичайно, остання мала у цьому найбільші можливості завдяки великим коштам, маєткам, державним посадам і власним військовим силам. Яскравим прикладом може бути життя та діяльність князя Костянтина Острозького—найвидатнішого українця XV ст.

Він належав до першого десятка магнатів України і мав 91 земельне володіння, власні подвір’я у Вільно, Луцьку, Мінську, право проводити ярмарки без сплати мита в Луцьку та інших містах. У 1497 р. князь К.Острозький став гетьманом, а до 1500 р. здобув всі найвищі посади Великого князівства Литовського. Згодом він став каштеляном віленським, тобто православний шляхтич очолював владу в місцевостях, котрі були головним оплотом католицтва у Литві.

Король Сигізмунд називав князя Костянтина Острозького “руським Сципіоном”. Усіх його битв не перелічити, але слід особливо відзначити великі перемоги над татарами, котрі здійснювали згубні набіги на Україну. Так, у 1497 р. в битві на річці Вебеж він знищив 300 татарських вельмож і полонив двох ханичів, а у 1512 р. завдав поразки 20-тисячній орді.

Князь К.Острозький активно захищав православну церкву в Україні, заснував 6 монастирів, до 10 церков, подарував їм багато книг та ікон. Це особливо важливо, якщо врахувати, що українська освіта тоді перебувала у підпорядкуванні церкви. Школи й шпиталі, як правило, існували при церквах і монастирях, часто на гроші шляхти. Зокрема, Костянтин Острозький, утримуючи своїм коштом у Острозі православного дяка (“уставника”), зобов’язав його “школу держати”. А шляхтич Ходкевич у своєму Заблудові в 1562 р. навіть призначив місцевим православній церкві й католицькому костьолу спеціальне утримання, щоб вони “на науці дітей держали”.

Українська знать та міщани традиційно відправляли дітей вчитися грамоті й молитвам до православних шкіл, оскільки поряд із мовою саме грецька віра в Литві вважалася ознакою руських (українців і білорусів). Діти найбагатших отримували початкову освіту вдома. Тільки після засвоєння рідної мови й молитов, прищеплення православної віри батьки турбувалися про вивчення дітьми латини, без якої було неможливо посісти державну посаду. Але придушення грецької освіти турками, через що не стало в кого запозичити нове в освітянській справі, в поєднанні із відставанням власної школи від потреб життя, з часом призвели до згубних наслідків.

- - -


Поступовий занепад Великого князівства Литовського та його інкорпорація до складу Польського королівства різко змінили становище українства. Західна Європа переживала добу Відродження. Разом з реформаційними рухами поширювалися ідеї гуманізму. До Речі Посполитої потрапили єзуїтські колегії та протестантські школи. Знання, котрі давали в цих школах були значно вищими, ніж в православних закладах, а також більше відповідали практичним потребам Речі Посполитої. Після закінчення навчання українська молодь виходила гуманітарно освіченою, з науковими знаннями, а часто й з новими релігійними поглядами. Як результат, XVI ст. стало часом сильного покатоличення й полонізації української шляхти. Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці ХІХ ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 призвіщ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва і полонізувалися.

Думка про заснування своїх власних учбових закладів, які б паралізували шкідливі впливи латинських і протестантських шкіл на українську молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. Син князя Костянтина Острозького Костянтин Костянтинович заснував кілька шкіл на Волині та академію в 1580 р., котра проіснувала до смерті свого засновника, оскільки подальші нащадки магнатського роду Острозьких полонізувалися.

Острозька академія була першим православним вищим учбовим закладом. Поряд із богослов’ям тут давали світську освіту, вивчали філософію, церковнослов’янську та грецьку мови, робили переклади книг рідною мовою. При академії діяла друкарня. Якщо для деяких наук не вистачало православних викладачів, то академія залучала протестантів. Так, надолужити відсталість допомагав математик, філософ і астролог Ян Лятос з Краківського університету.

Особливий внесок у покращення становища нашої мови зробили українські міщани. Постійний контакт з європейцями прискорював їх культурний розвиток. В нагоді стало надбання містами вже згадуваного вище Магдебурзького права. Висока європейська міська культура, до котрої залучилися українські міщани, призвела до появи нових форм розвитку української мови і культури. За свідченням відомого вченого і культурного діяча І.Огієнка, в 1491 р. на замовлення української общини Кракова німецький друкар Швайцпольт Фіоль надрукував кирилицею Часословець та Осьмигласник, котрі не лише були оформлені за зразком тогочасних західноукраїнських рукописних книг, але й набрані згідно тогочасного українського правопису. Першим друкованим виданням автора-українця слід вважати поетичну книгу “Прогностична оцінка 1483 року” Юрія Дрогобича, присвячену папі римському Сиксту ІV.

На постаті Юрія Дрогобича варто зупинитися докладніше. Юрій Котермак з родини дрогобицького ремісника за 45 років свого життя пройшов шлях від звичайного бойківського хлопчини до одного з провідних інтелектуалів ХV ст. З 15 років він працював писарчуком у Львові у генуезького купця Айнольфа Тедальді, згодом навчався і викладав в університетах Кракова і Болоньї, став доктором філософії та медицини. У Болоньї він користувався таким авторитетом, що в 1481 р. був обраний ректором Болонського “університету медиків та артистів”, де викладалися усі науки, крім права. Згадаємо, що мова йде про один з основних осередків гуманістичної науки в Італії ренесансної доби. До наших днів дійшли його рукописні праці, зокрема, “Оцінка сонячного затемнення 4 липня 1479 року”, “Трактат про оцінку наслідків затемнення”, тощо. В історії Болонського університету він залишився під ім’ям Джорджо да Леополі, тобто Юрія зі Львова. Теперішній ректор університету Фабіо Роверсі-Монако у своїй вітальній промові зазначив, що слава Болонського університету завдячує яскравій інтелектуальній традиції, представленій багатьма знаменитими іменами. Серед них був і наш співвітчизник Джорджо да Леополі, в історії української науки та літератури більше відомий як Юрій Дрогобич.1

Але повернемося до книгодрукування в Україні й згадаємо, що першодрукар Росії Іван Федоров, тікаючи від терору і реакції в московських землях, знайшов собі притулок саме в Україні. Московські попи та опричники вбачали в друкарстві бісівські прояви. Інакше не могло й бути через тривалий період ізоляції Росії, викликаний ординським ярмом. У цьому не вина, а біда Росії. Освічені завдяки європейським культурним впливам українці виявилися далекими від подібного неуцтва. Князь К.Острозький тривалий час допомагав Федорову, забезпечував йому захист. У 1572-1573 рр. українським коштом він заснував у Львові друкарню й видав 1574 року “Апостол”, з якого починається постійне книгодрукування в західноукраїнських землях. Проте Федоров, ймовірно, виявився не засновником, а тільки фундатором постійного книгодрукування в Україні.2 Це підтверджує напис на могильній плиті Федорова у Львові, котрий у перекладі І.Крип’якевича звучить так: “Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих…”3

Звичайно, процес друкування книжок був у ХVI ст. вельми дорогим і технічно складним. Потреби, умови та можливості для його появи складалися поступово і свідчили про високий розвиток суспільства. По Україні друкарство розповсюдилося досить швидко. З 1606 р. починає діяти велика друкарня при Києво-Печерському монастирі. За 15 років тут було видруковано близько 30 назв книг, головно релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх назв книжок, надрукованих в Україні до того часу. Загалом до 1654 р. в Україні було 24 друкарні, а в Росії лише дві. Життя Федорова ілюструє, що в московських землях його таланти вважали не просто непотрібними, а й навіть небезпечними. У той же час можна вважати глибоко символічним, що доля звела Федорова саме із князем К.Острозьким, а друкарня Федорова розмістилася у Львові, де в скрутний час її викупило Львівське братство.

У ХVI ст. Львів користувався правом самоврядування і досяг значного економічного й культурного розвитку. Саме українська православна община Львова найпершою створила власну міську українську організацію—Успенське братство. У 1586 р. братство заснувало школу, щоб через виховання молоді підвищувати релігійний і моральний стан суспільства. Тут незалежно від стану й достатку вчилися граматиці, риториці, діалектиці, арифметиці, молитвам, а в практичних потребах також латині й польській. Від протестантських і католицьких шкіл вона відрізнялася лише увагою до рідної мови й православним спрямуванням. Важливий культурний осередок, братська школа стала зразком для багатьох інших.

У ХVIІ ст. головні осередки освіти і культури поступово переміщуються на схід України—під захист козацтва. Львівська братська школа поступається першістю школі Київського братства. Крім того, завзяття митрополитів Іова Борецького і Петра Могили можна порівнювати за масштабами діяльності з самим Ярославом Мудрим.

Петро Могила був людиною європейської освіченості й розумів, що майбутнє України великою мірою залежить не тільки від осягнення її народом власного історичного досвіду, але й від прилучення його до загальноєвропейських цінностей. Активний захисник православ’я, котрий відбудував чимало зруйнованих святинь, він разом із тим не замикався лише на спадщині Київської Русі. Оскільки єзуїтські колегії краще підготовлювали своїх учнів до громадського життя і державної служби, Петро Могила організував православну школу за єзуїтським зразком. Це була тогочасна найвища освіта європейського рівня, перетворена в зброю захисту православ’я від католицтва. Восени 1631 р. постала школа при Києво-Печерському монастирі. Латинська мова викладання і предмети єзуїтської програми в православній Лаврській школі викликали невдоволення і підозри. В Україні, як і в московських землях, теж було чимало неуків, котрі не бажали сприймати європейські досягнення. Однак тут новаторів не цькували, як Івана Федорова в Росії, і, врешті-решт, життя підтвердило історичну правоту Петра Могили. У 1632 р. Київська братська і Лаврська школи злилися в колегію—майбутню Києво-Могилянську академію. Вона виховала плеяду видатних вчених-просвітителів і зробила значний внесок у розвиток духовності не лише українського, але й інших східнослов’янських народів. Високий рівень освіти в цьому першому в Східній Європі університеті визнавали навіть вороги—єзуїти і уніати. Уніатський митрополит (згодом католик) Касіян Сакович прямо дорікав уніатам: “Що ваші школи? Вони нічого не варті не тільки в порівнянні з латинськими, а й з школами Петра Могили—Київською та Гойською”.1

Додамо сюди також і те, що більшість тогочасної української еліти мала змогу і бажання поліпшувати свою освіту в найкращих західноєвропейських університетах. Наприклад, князь Йосиф-Езекіїл Курцевич на початку XVII ст. навчався в університеті італійського міста Падуя. Після повернення в Україну він став архімандритом Запорозького монастиря в Трахтемирові, згодом був єпископом. Юний Іван Мазепа навчався в 50-х рр. XVII ст. в Києво-Могилянській колегії, Краківському університеті. Є документ, згідно з яким він у 1657 р. вивчав артилерійську справу в голландському місті Девентер (у Голландії тоді були найкращі військово-учбові заклади в Європі). Саме тому Мазепа згодом ніс службу при Івані Виговському, який теж мав європейську освіту. Коли в жовтні 1659 р. двадцятирічний Мазепа привіз королю Яну Казимиру листи Виговського, король залишив освіченого козака при своєму дворі. Тим часом в Росії цар Петро І мусив силою відправляти молодих людей навчатися до Європи.

Традиції освіченості, закладені серед українців у ті часи, зберігалися ще тривалий час, не зважаючи на всі трагічні обставини історичної долі України. Останній гетьман України Кирило Розумовський вчився у Західній Європі, з 1750 р. очолював Імператорську Академію наук. У 1750-1764 рр. його стараннями почав оживати Батурин. Тут працювали цегельний, свічковий, кахляний, кінний заводи, суконна та килимова фабрики, декілька млинів, великий шовковичний сад, лікарня й парафіяльна школа. Був навіть проект відкриття в Батурині університету. Однак доля не надала Розумовському можливості реалізувати цей проект.

Освітній рух в Україні охоплював не лише шляхту й міщан. Із міст, де діяли православні братства, він йшов до села, не зважаючи на обмежені права селянства. Чужинці, які відвідували в XVII ст. українські землі, у своїх працях звертають увагу на таке явище, як селянські братства. Так, Павло Алепський, який відвідав Україну в 1654 р., свідчить, що в українських селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, котрих утримують в шпиталях, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва.2 Селянські братства створювали власні шпиталі та школи, де дітей вчили дяки. В одному лише 1679 р. новгород-сіверська друкарня випустила понад 6 тис. примірників різноманітних підручників для початкових шкіл. Хоча надалі можливості сільської освіти залишалися скромними, проте вони сприяли розвитку яскравих народних талантів. Згадаємо, що Тарас Шевченко хоч і був кріпаком, але одержував початкову освіту, щоб через роки пробудити Україну своїм талантом. Тим часом російські селяни-кріпаки в усі часи писати й читати переважно не вміли.

- - -


Високий розвиток європейської культури, особливо освіти, справили великий вплив на тогочасну українську мову. Вона навіть до деякої міри повторювала зміни становища національних мов у середньовічній Європі.

Оскільки офіційною мовою спілкування вважалася латина, то національні мови в Європі зазнавали переслідувань. Ще у 2-й пол. XV ст. в Німеччині виганяли німецьку мову із шкіл. 1485 року архієпископ Майнцу заборонив усі видання німецькою. В Італії великий Данте мусив обстоювати своє право писати рідною мовою в теоретичному “Трактаті про італійську мову”, написаному латиною. Те саме відбувалося й у Франції, де гідності та переваги французької доводилися в 1548 р. у маніфесті Дюбелле і Ронсара “Захист і вславлення французької мови”.

Переоцінка ставлення до національних мов була пов’язана з появою книгодрукування, особливо книг для світської освіти й на продаж (книжки рідною мовою швидше продавалися), а вдосконалення процесу друкування зменшувало їх ціну. Саме тому розвиткові книгодрукування в Україні приділено такої уваги в цьому дослідженні. Нажаль, у релігійній літературі, котра складала більшість друкованих книг, переважно користувалися штучними мовами, незрозумілими більшості населення: латиною (в Європі), церковнослов’янською і навіть грецькою (в Східній Європі). Про переклад біблійних книг з цих мов народною розмовною мовою добре сказав І.Огієнко: “Ідея Святого Письма живою мовою була в передових людей XV-XVI віків настільки дозрілою, що за неї вхопилися тоді представники всіх вір. В цім проявився той звичайний культурний поступ, який бачимо в історії всіх церков”.1

Реалізація цього великого задуму часто відігравала вирішальну роль у ствердженні національної мови. Наприклад, великомасштабне видання перекладеної Лютером з латини Біблії поступово перетворило франконський діалект, котрим писав Лютер, на основу майбутньої німецької літературної мови, а німці з різних держав почали відчувати себе єдиним народом. За 20 років існування лютерового перекладу Біблії його видавали 23 рази, і кожна 2-3 родина в Німеччині мала його вдома. Це потягло за собою сплеск німецькомовного друкування та інтересу до власної мови й історії. У 30-ті рр. XVI ст. з’явилися перші німецькі граматики, а трохи згодом і перші праці з історії та описової географії Німеччини.

За подібною схемою відбувалося бурхливе зростання національної свідомості і в Україні. З початку XVI ст. робляться перші спроби використання української мови для наближення Святого Письма до розуміння простого народу. Серед перших і найважливіших кроків було Пересопницьке Євангеліє, створене у Пересопницькому монастирі на Волині ченцем Саноцьким протягом 1556-1561 рр. Про його значення сучасні мовознавці говорять так: “Пересопницьке Євангеліє—це писемна пам’ятка, в якій всебічно і цілком виразно відображаються основні фонетичні, граматичні і лексичні риси живої української мови XVI століття, які стверджують уже на цей час її буття як самостійної мови серед інших слов’янських”.1 Крім того, Євангеліє прикрашене українським рослинним орнаментом, що робить його унікальним фоліантом. Свого часу ним володів Іван Мазепа, його читали Тарас Шевченко й Іван Франко, сьогодні на ньому присягають президенти України.

У 1581 р. Острозька академія видала першу повну українську Біблію. Як і в Німеччині, це потягло за собою створення в Україні в XVI-XVII ст. інших унікальних пам’яток тогочасної української мови, зокрема, граматик Л.Зизанія, М.Смотрицького, І.Ужевича. Піднесення освіти, інтерес до власної історії, активна відбудова П.Могилою колись зруйнованих святинь Київської Русі, про що вже була мова вище,—все це сприяло консолідації національних сил, котре спричинило могутній вибух Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького й відтворення української державності.

Проте українська мова не одразу вторувала собі шлях в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Аристократія переважно полонізувалася, а у середовищі церковних інтелектуалів писати мовою “простого народу” вважалося ознакою низького стилю. Церковнослов’янська з відчутним впливом староболгарської залишалася для них такою ж незаперечною, як у католиків латина. У творах світських авторів, навпаки, спостерігалася тенденція користуватися народною (тобто українською) мовою й зачіпати конкретні суспільні проблеми. Найяскравіше це втілилося в козацьких літописах та різних історичних компіляціях і хроніках, традиція котрих продовжувалася з Київської Русі: літописи Грабянки, Лизогуба, Лукомського, Самовидця, Львівський, а також Густинський, Супрасльський, Сафоновича, Кохановського, тощо. На жаль, всі ці твори хоча і відбивали пульс українського життя, але не викликали належної зацікавленості з боку тодішніх видавниців.

- - -


Порівнянно з Україною рівень освіти й культури у “старшого брата” в Росії був значно нижчим. Загалом на Росії дуже відбилися довгі століття повної ізоляції через монголо-татарське ярмо. Відсутність зв’язків із Західною Європою, котра могла дати поштовх подальшому розвитку культури, в поєднанні із знищенням Візантії турками і занепадом грецької освіти призвели до консервації в Росії володимиро-суздальської спадщини. Паростки нового нещадно придушувалися опричниками й церковниками (згадаймо хоча б долю Івана Федорова). Вони, за словами Миколи Костомарова, “вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого стародавня Русь прийняла християнство”.2 Російський академік О.Пипін у 1996 р. прямо зазначав, що в Московському царстві тоді панував “церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичання й затятість”.1

В той же час Україна в складі Литви та Речі Посполитої була залучена до сфери європейського культурного впливу і розвивалася значно швидше, ніж звикле до самоізоляційного застою Московське царство. Потреба протистояти наступу католицької реакції й протестантизму примушувала українців шукати нові форми культурного розвитку, оскільки після падіння Візантії запозичати у греків виявилося уже нічого. Ставкою в боротьбі культур і мов була полонізація українського народу та відмова від православ’я. В XVI ст. католики й протестанти в Україні часто брали гору в цій боротьбі. Свідченням тому є швидка полонізація українських магнатських родів. Протистояти подібному впливу за відсутності власної освіти європейського рівня було важко. Стараннями князя Костянтина Острозького, Петра Могили, інших подвижників та братств удалося зламати згубний стан справ.

Необхідність постійної боротьби проти високоосвіченого, підступного й небезпечного супротивника разом з можливістю переймати найкращі європейські здобутки вивели українську культуру на високий рівень. Завдяки цьому став можливим процес національного державотворення та вибух Визвольної війни у XVIІ ст.

Високий рівень української культури порівняно з Росією тоді не піддавався сумніву. Професор Платонов вказує в своїй “Русской истории”: “В Москві мало знали грецьку мову і грецьку науку, а самих греків звикли підозрювати в тому, що вони втратили чистоту віри через Флорентійську унію й турецьке ярмо”.2 Проте відставання Московського царства ставало все більш разючим і почало загрожувати самому його існуванню, бо позначалося на всіх сферах життя. У той час, як в Україні XVIІ ст. селяни вміли читати й писати, в Московському царстві, за свідоцтвом Котошихіна, навіть серед вищої верстви—боярства—траплялися люди цілком неписьменні, хоч вони й засідали в Боярській думі, в найвищій установі, котра вирішувала державні справи.3 За словами того ж академіка О.Пипіна, “в Москві нарешті зрозуміли, що для книжної справи потрібні вчені люди; у себе вдома таких людей не було, їх почали запрошувати з Києва”.4 Вже з кінця 40-х рр. XVIІ ст. на прохання російського уряду (а саме, царського улюбленця Ф.Ртищева) до Москви поїхали київські ченці Єпіфаній Славинецький, Арсен Сатановський, Дамаскін Птицький, котрі працювали там над перекладом і виправленням текстів Біблії, а також інших церковних книг.

У 1649 р. київські ченці відкрили в Москві першу школу. Єпіфаній Славинецький започаткував також бібліотеку. З його ініціативи до східних середземноморських країн відрядили Арсенія Суханова з місією розшуку старовинних рукописів. Суханов привіз понад 700 манускриптів для згаданої бібліотеки. Перший в московських землях вищий учбовий заклад—Греко-латинську школу в 1664 р. заснував випускник Києво-Могилянської колегії білорус Симеон Полоцький. У 1682 р. київський професор Стефан Яворський реорганізував її у Слов’яно-греко-латинську академію, а в XVIIІ ст. вихідці з України заснували більше 20 семінарій по Росії.

Загалом же великий вплив українських діячів на піднесення, європеїзацію російської культури свідчить про велетенський духовний та культурний потенціал України тих часів. Тому розмови про те, що об’єднання з Росією було єдино можливим шляхом порятунку українського народу від полонізації безпідставні. М.Драгоманов у своїй статті “Втрачена епоха” доводив, що українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Так чи інакше, але українська культура встояла в боротьбі з полонізацією й піднеслася ще вище, ніж в домонгольську добу. Імпульс, отриманий нею в ті часи, дозволив пережити подальші випробування.

скачать файл


следующая страница >>
Смотрите также:
І. В. Діяк Українське відродження чи нова русифікація? І. В. Діяк
4322.1kb.
Інститут Міжнародних Досліджень Вроцлавський Університету Польсько-українське стратегічне партнерство і програма
193.44kb.
Завершено прийом документів від осіб, які бажають узяти участь у конкурсі з добору кандидатів до Президентського кадрового резерву «Нова еліта нації» у 2012 році
33.35kb.
Українське народознавство в роботі з
676.24kb.
Данилевський В.Є
59.92kb.
Польська експансія на українські землі
136.56kb.
Із літератури європейського бароко
34.44kb.
Обґрунтування необхідності запровадження засад зеленої економіки та зеленого бізнесу в Україні
617.02kb.
Львівська обласна рада порядок денний 49 засідання комісії з питань екології, природних ресурсів та рекреації
144.69kb.
Мета заходу: відродження національних традицій єдності поколінь, виховання гордості за історичне минуле, пропаганда здорового способу життя, гармонійного поєднання високої моральності та фізичної досконалості людини
29.25kb.
Для з'ясування цих питань доцільно розглянути приклади на зразок поданих
52.37kb.
Антикризова гуманітарна програма Міжнародного фонду “Відродження” та Інституту Відкритого Суспільства
110.59kb.