klevoz.ru страница 1
скачать файл



Українська мова

Українська мова

ЩО ТАКЕ МОВА?

Мова займає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей.

У.Вайнрайх.

1. Мова належить до так званих вторинних си­стем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспіль­ства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація.

2. Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервуєть­ся" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кож­ного з мовців.

3. З матеріального погляду в мові, що реалізу­ється в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ зна­чень — фонетичних, лексичних, граматичних, сти­лістичних. Саме в них відображені знання наро­ду— носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова" (В. фон Гум-больдт). У ній акумулюється духовна енергія на­роду. Вона є головною ознакою і символом нації.

4. Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "та­ким, як він є". Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. "Світ про­сіється крізь сито слів" (К.Кравс).

Підкреслимо, що в кожного народу "мовна кар­тина світу" — своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В інших на­родів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.

Весь світ ми "розчленовуємо" і "сортуємо" так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови — це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мова — засіб самопізнання народу, форма іс­нування надбудови в усіх її виявах. "Мова — дім духу" (М.Гайдеггер).

"Мова є річище, яким дух може котити свої хви­лі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть" (В. фон Гумбольдт).

5. Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання ду­мок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто пе­редати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорож­німи знаками, тоді як жоден із цих засобів спіл­кування не може конкурувати у вираженні з мо­вою.

6. Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, ос­мислення реальності. "Ми не лише говоримо яко­юсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокла­деною колією, на яку ставить нас мовна доля" (Х.Ортега-і-Гассет).

7. Мова — система знаків, матеріальних за сво­єю природою і соціальних за змістом та функці­ями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв'язку з іншими еле­ментами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в ці­лому.

8. Мова — явище суспільне. Вона виникає, роз­вивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення сус­пільства, що не вберегло свою мову.

Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.

9. Формою існування мови, свідченням її жит­тєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сфе­рах громадського та особистого життя.

Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.

10. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

11. Фонетика — це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мо­ви людина повинна засвоїти на сто відсотків. За­своєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи лю­дина засвоює ще в стані ембріона, звукотворення формується в основному до двох років. Більше то­го: навіть перший крик немовляти має національ­но-мовний характер. Фонетичні навички реалізу­ються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає пев­них зусиль.

12. Лексика — це сукупність слів мови. Ця су­купність внутрішньо організована, упорядкована:

слова об'єднуються в класи (частини мови), сло­вотвірні гнізда, стилеві шари, синонімічні ряди, ан­тонімічні пари і т. ін.

Словниковий склад різних мов неоднаковий: найбагатшим він вважається в англійській мові. У нещодавно перевиданому "Великому Оксфордсь­кому словникові" зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у джунглях Амазонії не перевищують двох тисяч слів.

Словниковий склад — найбільш мінливий, не­стійкий компонент мови. Він безпосередньо відо­бражає життя народу і чутливо реагує на будь-які зміни в ньому.

Словниковий склад — найбільш відкрита мовна підсистема, сюди легко проникають слова з інших мов. Саме тут найвиразніше відчувається чужо­мовна експансія, яка призводить до "розмивання" мови. Чужі слова тягнуть за собою чужі звуки, чужі словотвірні елементи, навіть граматичні фор­ми.

Піклування про мову, її захищеність слід почи­нати саме із захисту словника.

Вважається нормальним, коли мовець володіє одним відсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вільно розмовляти іноземною мовою. Що стосується рідної мови, то, очевидно, на такій кількості слів зупинятися не слід. Адже, щоб нор­мально учитись навіть у першому класі, дитині не­обхідно знати щонайменше 800 слів.

13. Душею мови, її "алгеброю" є граматика. Во­на найчіткіше виявляє національний характер мо­ви, її своєрідність. Граматика — це ситема правил поєднання слів у мовленні (словосполучення, ре­чення, текст), їх змінюваності, що обумовлена по­требами цього поєднання.

На відміну від словника, граматика характери­зується більшою непроникливістю для чужомов­них впливів. Однак порушення граматичної будо­ви більш боляче відбивається на мові, ніж проник­нення в мову чужих слів.

Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п'ятдесят-девяносто відсотків, щоб бути зрозумі­лим. Граматикою рідної мови, ясна річ, треба ово­лодівати досконало.

14. Мова — головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у чле­на певного суспільства. Мова бере участь у тво­ренні людини.

15. Мова — це генетичний код нації, який по­єднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ

1. Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також ді­алекти майбутніх балтійських, германських, індій­ських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього сто­ліття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

2. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'­ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири пере­важно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

3. За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військо­вий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг істо­ричних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...".

Зрозуміло, що початок формування мови збіга­ється з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сфор­мувався етнос, котрий на початку IX століття ство­рив державу, відому під назвою Київська Русь.

4. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи на­селення Русі користувалось діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християн­ськими книгами церковнослов'янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної від­повіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

5. "Найважливіші фонетичні, граматичні та лек­сичні особливості української мови почали зарод­жуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова — мова українсь­кої нації, українська національна мова". Наведе­ний пасаж із академічної "Сучасної української лі­тературної мови" (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10-11) відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

б. Офіційність і "єдиноправильність" цього твер­дження не випадкова. "Початок утворення росій­ської мови відноситься до кінця XII ст., коли на північному сході створюється сильне Володимиро-Суздальське князівство. (...). Початок української мови також пов'язується з кінцем XII ст., коли від­бувається відокремлення північно-східної Русі від південної" (Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского й белорусского языков. Л. 1972, с- 61). Виходить, якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше, мова, якою розмовля­ли на території Київської Русі, не трансформува­лась би в напрямку майбутньої української мови. Ще рівнозначно абсурдному твердженню, що ко­ли б не утворилася румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або, що коли б у Південній Аф­риці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці...

7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріум­фальна історія Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій по­чаток зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно оз­начена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко. "Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (Ї.Огієнко).

Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів іс­нування єдиної руської народності", — пише іс­торик-поліглот О.Пріцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спіль-нопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільно­східнослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних мані­пуляцій довести, що українці — "молодший брат"?

В історіографії широко відома думка М.Марке­вича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в неза­пам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племе­нами. Такої думки дотримується чимало російсь­ких вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого століття на­зивав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.




8. Твердження чи хоча б припущення про дав­ність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олек­сандр І звернув увагу на цитоване польським лек­сикографом Лінде висловлювання Л.Гурського щодо першості української мови серед слов'янсь­ких.

Теза С. Смаль-Стоцького про близкість укра­їнської мови до сербської та її походження від пра­слов'янської одержала з боку польських, російсь­ких, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет "націоналістично-фантастичної".

Відомо, що і лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академіка-поліглота А.Кримського, ніби той "намагався довести істо­ричну зверхність українців над росіянами і відсут­ність спорідненості між цими народами і мовами". Цікаво, що цей слідчий інкримінував би знаному російському академікові Н.Погодіну, який "від­верто зізнавався, що малоруське і великоруське наріччя різняться між собою більше, ніж між ін­шими слов'янськими наріччями, і навіть відмов­лявся вірити, щоб вони належали "до одного роду" (А.Кримський).

"Інородцями" спільно з євреями та іншими не­російськими народами трактував українців вели­кодержавний політик П. Столипін.

У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств "інород-ницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед со­бою".

Хоча українці зараховувались до "єдиного" чи "триєдиного" російського народу, насправді їх ні­коли не вважали рівними росіянам. "Нині, більше ніж будь-коли, — писав у 1847 році генерал-ад'ю­тант граф Орлов, — хочуть бути французи фран­цузами, германці — германцями, росіяни — росі­янами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вель­ми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклу­ються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни — малоросі­янами". Просто і відверто: це слова з проекту до­повіді цареві Николаю І, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Росій­ської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як го­ворять малороси". За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного мало­руського селянина Київщини. "У Києві ХІІ-ХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу", — писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучас­ними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. "Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не назива­лися українцями (як і стародавні англійці — анг­лійцями, індійці — індійцями, німці — німця­ми),"— цілком слушно пише П.Кононенко, грун­туючись на народознавчому аналізі: хіба в "По­вчанні дітям" Володимира Мономаха не відчува­ється у всій повноті так властива українцям "фі­лософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на тери­торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук­раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло­во" — перша українська дума, а плач Ярославни— пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю­чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні­стю. Освічені верстви населення користувались лі­тературною мовою давньоболгарського походжен­ня, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою поляга­ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь­кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле­ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

11. "Українізована старослов'янщина" — дав­ньоруська писемна мова поширювалась по всій те­риторії Київської держави. "А те, ще в усіх мо­настирях колишньої Росії писали цією староукра­їнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у серед­ньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу росій­ської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великорусь­кої літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно роз­вилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російсь­кому грунті піддавалась упливові ділового, роз­мовного та діалектного мовлення, тобто русифіку­валась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успен­ський).

12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подаль­шої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століт­тя) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.

А "сучасна російська літературна мова продов­жує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до ук­раїнської: їх зближують старослов'янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття "близькості" поси­люється й через те, що давньоруські тексти здебіль­шого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна конста­тувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ­ною) мовою Київської Русі, а літературна мова ро­сіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.

"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови — за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з півден­нослов'янською давньоболгарською мовою. Еле­менти східнослов'янські складають її другу поло­вину. Важко сказати, чого більше в цій східно­слов'янській половині сучасної російської літера­турної мови — українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спіль­ного східнослов'янського" (В. Журавльов).

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відо­мий російський шовініст В.Шульгін був краще по­інформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридни­ми", "неприродними", "головними", "другосорт­ними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примі­шують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).

14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлю­ються в обігу дослідження учених минулого сто­ліття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська — одна з найперших ін­доєвропейських мов, а наш народ — один із най­старіших державних етносів. Поглиблюється вив­чення спорідненості української мови з санскри­том — літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків іс­торичних витоків народу, до відновлення істо­ричної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комп­лексу меншовартості і зміцнення національної гід­ності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи на­віть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які не­можливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.

НАЗВА НАШОЇ МОВИ

... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'­янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс­товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

С.Шелухин.

1. Упродовж віків мова, яку нині називають ук­раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру­синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;

вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува­лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо­ва".

Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре­мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос­ті".

Метафорично зміст цього пасажу можна зобра­зити так: росло руське дерево, його стовбур над­гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і бі­лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь­кий.

А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського лі­тературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літера­турний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).

2. "Русь" — це самоназва корінного народу се­редньовічної Київської держави, а також назва са­мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь­кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського ет­носу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коре­нем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто­річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро­сійською та Австро-Угорською.


3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук­раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи­валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись­менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вжи­ваються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слу­гувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "ро­сійський"?

4. Слово "Росія" — це слово "Русь" у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мо­ви: поляки кажуть "Польска", а ми — "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а ук­раїнці іменують ЇЇ "Хорватія". Отож і середньовіч­ні греки називали країну наших предків не "Русь", а "Росія".

5. "Малою Руссю" в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Ру­сі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територі­ями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні;

значна частина західних територій Галицьке—Во­линського князівства згодом відійшла до інших на­родів — Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччи­ни). До самого кінця XIV століття Київ — "мати городів руських" включався в територію Великої Русі.

Пізніше константинопольський патріархат почав називати Великою Росією Московщину, в зістав­ленні з тією ж таки Малою Росією — Галицько-волинською державою. Потім назва "Мала Росія" була поширена на всю територію України — ко­лишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали ко­лись власне Грецію (метрополію), а Великою Гре­цією — колонізовані греками землі. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Ве­ликої Вірменії, Британії, Польщі.

"Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії" (С.Шелухин).

6. У XVII столітті слово "Росія" припало до впо­доби дякам (чиновникам) царя Олексія Михайло­вича, а тоді вже всій державно-церковній верстві на чолі з самодержцем. Проте ця назва загально­прийнятою і офіційною стала не зразу. Ще у 1713 році посол Московії в Копенгагені отримав розпо­рядження: "У всіх курантах (газетах. — В.!., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано". Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Ук­раїну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: "Весь руський народ, що простя­гається до Литви і Вісли, піднявся проти корони".

7. Цар Петро І заборонив називати Україну Рус­сю. В Росії було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф.Міллер. Катерина II за-грозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва — спадко­ємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII сто­ліття ректор Київської колегії і архимандрит Ки­єво-Печерського монастиря І.Пзель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 році окуповану Західну Україну в Поль­щі офіційно почали називати "Малопольска Всходня", українців "русінами", а їхню мову — "русінською". Таке ставлення до українців знай­шло і "наукове обгрунтування". Наприклад, поль­ський історик Равіта-Гавронський у 1923 році пи­сав, що назви "Україна" і "український" — це "шовіністичні вибрики ... М.Грушевського".

Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою" (М.Грушевський).

Значеннєвими складниками слова "Україна" і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: "незалежність", "відродження", "со­борність" українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й на­магались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.

10. Поєднання у слові "русский" значень слів "руський" і "російський" давало і дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подібно до Со-лженіцина: "Зто все — приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком". Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році "Головної Руської Ради", на що натякає Солженіцин.

З таким же успіхом можна було б зарахувати до росіян Б. Хмельницького, котрий казав до поль­ського посла: "Я став уже паном усієї Русі і не віддам її ніколи". Або ще одного Гетьмана, який підписав "Гадяцький трактат": "Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою". І. Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,

Руська мати час повила,

Руська мати нас любила.

Бо й справді: "...Як могли себе усвідомлювати росіянами споконвічні українці, які одвічно жили на берегах Дніпра, більш як за сім століть до на­родження Москви, заснованої київським князем, і яка потім уже стала столицею Російської держа­ви?" (Б.Олійник).

Князь Юрій Долгорукий, намагаючись оволоді­ти київським престолом, вирушив із Ростово-Суз-дальської землі "в Русь". Архиєпископ Нифонт теж ішов з Новгорода в "Русь". Коротко кажучи, "літописці ніде не відобразили назву "Русь" сто­совно північне—східного (тобто нинішнього росій­ського. — В.І., Я.Р.-В.) населення" ("Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії", К., 1990, с. 62). Те ж і в ху­дожніх творах: "О Руская земле, уже за шеломя-нем єси", — читаємо в "Слові о полку Ігоревім".

Тож хіба не ясно, якої території і якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хіба не зрозуміло, чому бідкались "малороси" у XVIII столітті: "Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама на­зва Русі від нас до них перейшли" (История Ру-совь или Малой Росіи, 1846, с. 204).

11. До "московців" від нас перейшла і назва мо­ви. "...Лексикальний і граматичний материял русь­кої мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут "руський" собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, ко­ли б великоруська мова свій московський початок і ім'я задержала" (О.Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналіс­тів, наведемо твердження князя Н.Трубецького — видатного мовознавця і великого російського пат­ріота, якого настільки ж можна запідозрити в про-українських симпатіях, як Д.Донцова у проросій-ських: "усім відомо, скільки бурі викликало вип­равлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов'янської мови подолала московську, витіснила її в старооб­рядницьке підпілля, і сама зацарювала в Моск­ві...". А ця церковнослов'янська мова, "лежить в основі і світської російської літературної мови". Так говорив не лише Н.Трубецькой, а й інші най­авторитетніші фахівці з історії російської мови.

Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і цер­ковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову "наречием" російської, її молодшою сестрою і т.п. І термін "русский" тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались москови-тами, а їхня країна — Московією.

12. Політику імперської Росії щодо України і її мови добре знали і розуміли освічені люди Єв­ропи. Так, 2 лютого 1869 року Делямар розіслав членам сенату і міністрам Франції петицію під на­звою "15-мільйонний європейський народ, забу­тий в історії", де, зокрема, писав: "Рутени мали раніше ім'я Русинів і Руських і були поневолені Московитами в минулому столітті, після чого на­род-поневолювач перейняв собі ім'я переможено­го народу для того, щоби надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаються нам синоні­мами, тоді як справді для історика вони радикаль­но різні. Це змішування дозволило Московитам присвоїти собі також історію Рутенів. (...). Ї земля того народу, який ми нині називаємо Рутенами, звалась Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо Руським, звався Московитами, а їхня земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. Як же сталася ця зміна? Виключно через те, що вже ціле століття московський уряд працює над тим, щоб домогтись повного злиття значення обох цих назв".

Окремі автори пропонують з метою виправлен­ня становища не вживати щодо росіян етнонім, пе­ребраний ними від українців. Так, Л.Кіпніс пише:

"Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім "москалі" (або ж "москальство", "москва", "московський" і т. ін.)".

13. Серед поляків від 1672 року поширюється версія Грондського про те, що назва "Україна" є означенням окраїни, пограниччя Польщі. Навіть якщо припустити, що ця назва виникла у XII столітті, то яким чином, наприклад, Переяславська земля могла тоді вважатись окраїною Польщі – невеликої, нестійкої держави, віддаленої від Переяславщини? Коли у Києві, Чернігові вже були величні храми, у Польщі тільки починали будуватись маленькі молитовні. А літописання в Польщі виникло на двісті років піз­ніше, ніж на Русі, та й то латинською мовою. "На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії" (Я.Парандовський).

Окраїною називають якусь землю ті люди, які живуть у центрі, а не самі мешканці окраїни. З цього мало б випливати, що назву "Україна" при­думали для українців поляки! Саме в цьому 5 січ­ня 1939 року міністр закордонних справ Польщі полковник Бек переконував канцлера Німецького райху єфрейтора Шікльгрубера (Гітлера), заодно доводячи йому, що Карпатська Україна не має ні­чого спільного з власне Україною, через що Кар­патську Україну необхідно ліквідувати (В.Косик).

Незважаючи на примітивну бездоказовість тако­го тлумачення слова "Україна", воно дожило не лише в побутовій свідомості багатьох поляків, а й у польській науці до наших днів. 1992 року вий­шла польською мовою "Історія Польщі" О.Галецького (переклад з англомовного видання 1956р.), у якій читаємо, що назву "козаки" дали "важкій для означення суспільній групі, яка виникла на "Україні", тобто на окраїнах держави Ягеллонів".

У часи, коли вперше письмово згадується Ук­раїна, Казимир Справедливий не володів навіть всіма польськими землями. Це вже пізніше, через півтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, що дорога на захід йому заказана німцями, "знайшов за це зразу ж значну компенсацію на сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі" (О.Галецький).

Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часом зуміли заволодіти всією Ук­раїною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собі і іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовували найрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати і версія, що поляки охрестили Україною свою ок­раїну. Як сміють українці говорити про якусь са­мостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про її приналежність до Польщі?

14. Не спромоглись на щось оригінальніше і ро­сійські "заєдінщікі". Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна — це окраїна. Розуміється, не Польщі, а, як здогадується проникливий чи­тач, — Росії. Цю думку настирливо пропагував ві­домий російський шовініст В.Шульгін, який закликав організувати проти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в ра­порті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував "слово "Україна" пояснювати як "окраїну" Росій­ської держави в давні часи". В окраїнності України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропо­нують альтернативу: або Україна знову приєдну­ється до Великої Росії, або — війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії — Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської — Російської — Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприк­лад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.

Страшно цікаво, як би тлумачили назву "Укра­їна" турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?

15. Було б помилково вважати, що антиукраїн­ські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один поль­ський політик писав: "Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі По­сполитої". Їдея була запозичена у чорносотенців, які говорили про "триєдиний русский народ". Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.

16. До назви "Україна" мали неабиякі претензії і галицькі москвофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями на кшалт "Союза русскаго народа". Щоб скомпрометувати цю назву в очах західних українців, вони стверд­жували, що її видумали "ляхи", аби розчленувати "єдіную русскую народность".

17. Воістину, мав рацію поет:

/ на зло ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

(В. Самійленко).

Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими ж безплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.

МОВА В СУСПІЛЬСТВІ

Раби — це нація, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська.

1. Суспільство внутрішньо неоднорідне: у ньому наявні різні класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен із цих стратумів має свої мовні інтереси, більше того, намагається виробити власну систему спілкування. Виникають соціальні діалекти, жар­гони, арго, у літературній мові існують різні стилі.

Усі ці різновиди загальнонародної мови назива­ються її субкодами. Наявність таких субкодів — цілком нормальне явище в житті мови, вони є свід­ченням природності її розвитку: неоднорідність суспільства відображається в його мові. Загально­народна мова збагачується елементами, виробле­ними в її субкодах.

2. Мова без усієї сукупності таких субкодів, вла­стивих розвиненим мовам на сучасному етапі, не може належним чином задовольняти комунікатив­ні потреби суспільства, його стратумів, що знеці­нює її в очах чужинців і власних носіїв, особливо молоді. А це має наслідком використання в українському суспільстві не тільки певних субкодів чужої мови, але й чужої мови взагалі.

Хіба не свідчать про це епітети "колхозний", "курдупельний", "рагульській язик", якими наді­ляють нашу мову її "доброзичливці"?

3. У ситуації непаритетної двомовності певні суб-коди формуються на основі іншої, домінуючої мови. Так, українсько-російська двомовність характери­зується відсутністю молодіжного жаргону українсь­кої мови, багатьох професійних субкодів, виробни­чо-технічного стилю, недостатньою розробленістю наукового стилю та його різновидів (медичного, юридичного, хімічного, фізичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапі до­мінуючу роль у розвитку національних мов віді­грають субкоди, пов'язані з науково-технічним прогресом, то виразною стає небезпека подальшо­го розвитку української мови, названі субкоди якої або взагалі не розвиваються, або просто копіються з іншої мови.

4. Майстри слова — поети, прозаїки, публіцисти зробили і роблять чимало для функціонування і розвитку української мови. Однак їм не під силу освоїти всі сфери функціонування мови, особливо в тих ділянках, де домінують певні субкоди.

Звідси — велика відповідальність за мову та її майбутнє, яка лягає на науковців, технічну ін­телігенцію, виробничників, адміністративно - уп­равлінський апарат, організаторів фізкультури і спорту, духовенство тощо. Адже "інтелектуальна діяльність і мова єдині і невіддільні одна від одної" (В. фон Гумбольдт).

Із нервовим прискоренням рухається час у кінці XX століття. Змінюється політична карта світу, відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до "світлого майбутнього".

Нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкове шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності, без яких загроза перетворення людини на біоробота стає чимраз очевиднішою, а безсенсовність існу­вання — відчутнішою.

Остаточно втрачають кредит довір'я концепції та теорії про історичні і неісторичні, державні і не­державні, передові і відсталі народи. "Неісторичні" стають історичними, "недержавні" здобувають де­ржавність, "відсталі" за незначний для історії відрізок часу наздоганяють, а іноді переганяють "передових". І в усьому цьому відчувається нездо­ланна воля до свободи. Природно, що не у всіх народів вона виявляється одночасно і з однаковою силою.

Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на­половину манкуртизований, поголовне зневаже­ний — він здіймається на повен зріст, щоб "у на­родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ:

"Ще не вмерла Україна!"

"Ще не вмерла і не вмре!"

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жи­ва наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.

Живе наша мова — і з нами наші князі і геть­мани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.

Живе наша мова — і з нами 15-мільйонна діас­пора.

Живе наша мова — і наш голос звучить у все­ленському хорі народів.

Бо наша мова — це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.

Бо наша мова — це ми, українці, — добрий, чес­ний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип бі­лої людини.



Бо наша мова — це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Отож, не лише клянімося в любові до рідної мо­ви, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її.
скачать файл



Смотрите также:
Мова займає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей
258.29kb.
Серед різноманіття проблематики кримінально-процесуальної форми одне із ключових місць займає проблема істини. Це цілком природно, бо визначеність щодо встановлення істини складає вісь судового процесу
355.47kb.
Проблема раціонального використання та управління лісовими ресурсами ст викладач
29.97kb.
Тема українська мова як державна та національна мова
1355.35kb.
Основні розділи та структура курсу "Українська мова (за професійним спрямуванням)". Завдання, предмет та об’єкт курсу, його наукові, навчальні та розвиваючі елементи
113.05kb.
Рішення 12. 12. 2012р. №1094 Про визначення та обладнання місць
20.97kb.
Програми для загальноосвітніх навчальних закладів рідна мова
1422.53kb.
Україна міністерство освіти І науки, молоді та спорту
45.23kb.
Моя чудова рідна мова виховний захід, присвячений міжнародному дню рідної мови класний керівник: Войхевич Валентина Василівна
78.31kb.
1. Затвердити Державні санітарні норми та правила утримання територій населених місць, що додаються
212.45kb.
Концепція історії в національних літературах: порівняльний аналіз
60.05kb.
Змагаються шахісти
19kb.