klevoz.ru страница 1страница 2
скачать файл
Козацькі думи

Величко Юлія Григорівна

вчитель історії та правознавства

Богодухівський навчально - виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад-загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Чорнобаївської районної ради Черкаської області




  1. Козак нетяга

  2. Козак Голота

  3. Плач невольника

  4. Плач невольників

  5. Невольники на каторзі

  6. Маруся Богуславка

  7. Сокіл і соколя

  8. Самійло Кішка

  9. Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі

  10. Смерть козака бандуриста

  11. Козацьке життя

  12. Проводи козака до війська



Козак нетяга
Ой од поля Килиїмського їдеть козак нетяга,
Рукою махає,
Ні о чім не дбає.
Ой у його сермяжина по коліна,
На нім постоли бобровії,
Онучі бавелнянії,
Напотім пищаль семип'ядная за плечима.
Аж где ся взяв татарин старий бородатий,
На двох конях лисавих за ним уганяє.
Аж до нього козак промовляє:
«Старий татарине бородатий,
Чого ти за мною уганяєш?
Чи на мої зброї яснії,
Чи на мої коні воронії,
Чи на мої шати дорогії?»
Що промовить старий татарин бородатий
до козака запорозького:
«Не набігаю на твої коні воронії
Ані на твої шати дорогії,
Не набігаю я на твою зброю ясную,
Тілько я набігаю на тебе, козака молодого.
Коли б тебе мені судив бог узяти,
Не зарікав би я ся в Килиї за тебе шликом
червонців брати».
Аж промовить к ньому козак український:
«Старий татарине бородатий,
Не так то мене треба взяти,
Треба зо мною в Килимськом полю погуляти».
До річки до Вітки примикає,
Навколішки припадав,
Семип'ядний пищаль з плеч іздіймав,
Двома кульками набивав,
З татарином жартував,
З обох коні позбивав,
Словами промовляв:
«Татарине старий,
Не буду я злий такий на тебе,
Як ти на мене.
Як ти мене хотів брати,
До Килиї мя приводити,
Хотів червонії за мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш,
Та із коня ся валяєш,
Нічому ся [не] спротивляєш.
Тепер буду скарби твої брати,
До війська до табору козацького прибивати,
Буду Килимськоє поле вихваляти,
Що маю здобичі з військом козацьким пропивати».
Записано в кінці XVII ст. (Дума дійшла до нас завдяки рукописному збірнику Кондрацького, датованому 1684 p.). Вперше думу опублікував відомий вчений М. Возняк у 1928 р. Килиїмське поле — місцевість біля міста Кілії (за народною вимовою — Килия), розміщеного на Кілійському рукаві р. Дунай, захопленого турками і перетвореного ними в фортецю. Тепер Кілія — районний центр Одеської області.


Козак Голота
Ой полем, полем Килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дирка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає,—
На город Килию поглядає.
У городі Килиї татарин сидить бородатий,
По гірницях походжає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по гірницях
походжаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килию запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами
вихваляти.
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляв,— дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килию запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає,
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
«Ой,— каже,— татарине, ой, сідий же ти, бородатий!
Либонь же, ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став,
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця в груди посилає.
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п'є-гуляє,
Поле Килиїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле Килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!

Записано в 1854 р. від лірника А. Никоненка в с. Оржиці, Лубенського повіту, на Полтавщині. Вперше надруковано в зб.: Записки о Южной Руси, т. I. СПб., 1856, с. 14—19. Це один із ширших варіантів думи, головним героєм яких є козак Голота. Дума про козака Голоту записана в шести варіантах. У збірному образі козака Голоти (нетяги, летяги) втілені кмітливість, мужність, оптимізм і сила рядового козацтва. Гординський шлях — дорога через територію, що контролювалась і була під владою Орди (Гординське поле). Очевидно, і назва походить від слова «орда», що в деяких місцевостях вимовлялось як «горда»). ...А третя й на хлів незгожа. — «Уже й закинуть не способна», — пояснював співак, тобто нею й дірки в стрісі не прикрити. Січ — осередок українського козацтва, де воно організовувалось як військова сила протягом XVI—XVIII ст. (до 1775 p., коли Запорозька Січ перестала існувати). Січ була опорою українського народу в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту та іноземних загарбників. Спершу Запорозька Січ знаходилась па острові Токмаківка в нижній течії Дніпра, з кінця XVI до початку XVIII ст.— на острові Базавлук (Чортомлик).



Плач невольника
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурменської
У города християнськії — до отця, до матусі,
Що не можеть він їм поклонитися,—
Тілько поклоняється голубоньком сивеньким:
«Ой ти, голубоньку сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полини ти в города християнськії
До отця мойого, до матусі,
Сядь-пади на подвір'ї отцовськім,
Жалобненько загуди,
Об моєї пригоді козацької припом'яни.
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки-маєтки збувають,
Великі скарби собирають —
Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорноє море согравати,
То не знатиме отець, либонь, матерь,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царграді на базарі.
Будуть ушкали, турки-яничари набігати,
За Червоноє море у арабську землю запродати,
Будуть за них сребро-злато не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не мірячи
За них брати».
Тогді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки, ноги поз'їдали,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькоє проїдала...
То біднії невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецькую, віру бусурменськую проклинали:
«Ти, земле турецькая, віро бусурменськая,
Ти єсть наповнена сребром-златом
І дорогими напитками;
Тілько же бідному невольнику на світі не вільно,
Що бідний невольник у тобі пробуваєть,
Празника рождества будьлі воскресенія не знаєть,
Все у неволі проклятої, на каторзі турецької,
На Чорнім морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурменськую проклинають:
«Ти, земле турецька, віро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Уже-бо ти розлучила не єдиного за сім літ войною:
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою».
Визволь, боже, бідного невольника
На святоруський берег,
На край веселий, меж народ хрещений!..

Записано на початку 1830-х pp. у Полтавській губернії. Опубліковано у виданні: Малорусские и червонорусские народные думы и песни. СПб, 1836, с. 64—65. Дума відома в кількох записах. Пристань Козловська — пристань у місті Козлові, нинішня назва— Євпаторія.


Плач невольників
Що на Чорному морю,
Потребі царській,
Громаді козацькій,
Там много війська понажено,
У три ряди бідних, безщасних невольників посаджено,
По два та по три докупи посковано,
По двоє кайданів на ноги покладено,
Сирою сирицею назад руки пов'язано.
Тогді бідні, безщасні невольники на коліна упадали,
Вгору руки підіймали,
Господа милосердного прохали та благали:
«Господи милосердний, создай з неба ясне сонце-мати.
Нехай будуть кайдани коло ніг ослабати,
Сирая сириця коло рук ослабати.
Хай ми будем, бідні, безщасні невольники,
У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати».
Тоє промовляли,
Землю турецьку кляли-проклинали:
«Земле турецька,
Проклята віро бусурманська,
Розлуко ти на світі християнська!
Що ти не одного розлучила мужа з жоною,
Або брата з сестрою,
Альбо кровну родину з родиною,
Альбо близьку сусіду з сусідою.
Хто у тобі срібло-злато виробляє,
По всіх землях проходжає,
У турецькій землі нікогда собі отрадності не має».
Визволь, господи, невольника з неволі
На простії дороги,
На ясні зорі,
На руський берег,
На край веселий,
Меж мир хрещений!

Записано в 1850-х pp. в м. Вільшана, Богодухівського повіту, на Харківщині, від кобзаря П. Колибаби. Вперше надруковано в кн.: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова, т. I. К., 1874, с. 90.



Невольники на каторзі
Гей, гей! Ой у святую неділеньку да барзо рано-пораненьку,
Ой да тож-то то не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники у тяжкій турецькій неволі заплакали,
гей!
Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали, гей!
«Гей! Подай, подай нам, господи, з неба дрібен дощик,
А знизу-то буйний вітер.
А чи не встала б на Чорному морі бистрая хвиля,
Да чи не позривала б вона якорів з турецької каторги, гей!
Бо вже ж нам сяя турецькая каторга надоїла,
Кайдани-залізо ноги повривало,
Білеє тіло козацьке пані-молодське коло жовтої кості пошмугляло».
Гей, гей! Отож-то то баша турецький бусурманський,
недовірок християнський,
Ой то тож-то то він на чердак ісходжає,
Да сам-то теє добре зачуває,
Да на свої слуги, турки-яниченьки, зозла гукає:
«Гей, гей, кажу, кажу я вам, турки-яниченьки,
Ой добре ж ви дбайте, барзо гадайте,
По три пучки тернини, по чотири червоної тавологи у руку
набирайте, гей, гей!»
До тож-то то тії слуги турки-яниченьки,
Добре дбали, барзо гадали,
По три пучки тернини, по чотири червоної тавологи
у руку набирали, гей!
Із ряду до ряду заходжали,
По тричі в однім місті бідного невольника затинали,
Кров християнськую неповинну проливали, гей, гей!
Ой як стали ж то тії козаки, пани-молодці,
На собі кров християнську зобачати,
То стали землю турецькую,
Віру бусурменськую
Клясти-проклинати, гей, гей!
«Гей,— каже,— земле, земле турецькая,
Віро проклятая бусурманськая,
Розлуко ти християнськая,
Ой десь же то ти не одного розлучила,
Чи брата з сестрою,
Чи мужа з вірною жоною,
А чи вірненького товариша з товаришем, гей!
Гей! Земле, земле, десь справді ти єсть проклятая,
Тільки турчину-кальянинину на срібло, на злато вельми багатая, гей!
Гей, визволь нас, визволь нас, господи,
усіх, бідних невольників,
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
Промежду народ хрещений
В городи християнськії,
До отця, до неньки,
До родини сердешної
І на многія літа
І до конця віка».
Ой наперед уклоняюся господу богу,
І отаману, батькові кошовому,
І всьому товариству кревному й сердечному,
І всім головам слухающим
На многія літа,
До конця віка.

Записав М. Лисенко 1903 р. від О. Сластіона, який вивчив думу в 1870-х pp. від кобзаря з Полтавщини. Вперше надруковано в ж. «Народна творчість та етнографія», 1964, № 4, с. 76—78 (з мелодією). Невільницький цикл дум нараховує близько 20 варіантів, які, розходячись сюжетно, в сукупності яскраво змальовують тяжку біду козаків, що попадали в турецький полон, і тисяч людей, захоплених татарсько-турецькими наїзниками в ясир. З винятковою емоційністю в них висловлена туга за батьківщиною, протест проти загарбників та прагнення до свободи.


Маруся Богуславка
Гей, що на Чорному морі,
Та на тому білому камені,
Там стояла темниця кам'яная,
Гей, там стояла темниця кам'яная,
А в тій темниці пробувало
Сімсот бідних козаків,
А в неволі пробували
Та божого світу
І сонця праведного не забачали.
Гей, то дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
А все добре дбає,
До кам'яної темниці прибуває,
Гей, до козаків словами промовляє:
«Козаки, ви, бідні невольники!
Чи ви знаєте,
Що в нашій землі
Та й день затепера?»
Гей, то козаки, бідні невольники,
А все зачували,
Та й до дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Дівку-бранку, Марусю, попівну
Богуславку, називали:
«Гей, ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
А все добре дбаєш,
Хотя й ми тебе дівкою-бранкою називаєм,
Почому ми знаєм,
Що в нашій землі християнській
Ой день затепера?»
«Гей, козаки, ви, бідні невольники!
Ще й у нашій землі та тепера
Великодня субота,
А завтра дасть бог святий день,
Сороковий день, ой Великдень».
Гей, то козаки теє зачували,
До дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Гей, та дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя-долі не мала,
Як ти нам святий великдень ісказала!
Як ми вже в неволі пробували,
А ще в темній темниці проживали,
Аж за тридцять три годи
Світа божого не забачали...»
То дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
А ще добре дбала,
Козакам сказала:
«Ей, козаки, ви, бідні невольники!
Не лайте мене,
Не заклинайте мене!
Гей, як діждемо святого великодня,
То буде наш пан турецький
До мечеті од'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
Ключі на руки віддавати,—
Буду на руки приймати,
До кам'яної темниці прибувати.
Ой то буду до кам'яної темниці
Прибувати, отвирати,
Вас, бідних невольників,
А з кам'яної темниці випускати.
Гей, ви, козаки, ви, бідні невольники!
А ще добре дбайте,
В города християнськії утікайте,
Тільки города Богуслава не минайте!
І города Богуслава не минайте,
До батька до мого й матері прибувайте
І батьку моєму та матері
То знать давайте:
Нехай буде батько і мати
Та ще добре дбати,
То статків-маєтків не збувають,
Великих скарбів не збирають,
Моєї голови
А з тяжкої неволі не визволяють,
Бо вже я потурчилась,
Побусурменилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного».
То визволь нас, господи,
Із тяжкої неволі,
Гей, на тихі води,
На ясні зорі,
На край веселий,
Между мир хрещений!
Даруй, боже, милості вашій,
І всім військам запорозьким,
І всім слухающим головам,
І всьому товариству і кревному, і сердечному
Пошли, боже, на многая літа
І до конця віка!

Записав Ф. Колесса 1908 р. в м. Миргороді на Полтавщині від кобзаря М. Кравченка.



Друкується за виданням: Ф. М. Колесса. Мелодії українських народних дум. К., 1969, с 270—272 (мелодія — на с. 131—139). Записано від різних кобзарів та лірників близько 10 варіантів цієї думи і кілька уривків. Сюжет думи про Марусю Богуславку широко використаний в літературі та мистецтві, її героїня — взірець мужньої жінки-патріотки, що і в чужому оточенні знаходить можливість виконати свій обов'язок перед народом. За своїми художніми якостями дума належить до найдовершеніших творів українського народного епосу.
Сокіл і соколя
У неділю барзе рано-пораненьку
Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі,
Да звили собі гніздо шарлатноє,
Знесли яйце жемчужное,
Да і сплодили собі дитя —
Бездольное, безродное соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле
Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.
То сокіл прилітає —
Аж його соколяти немає.
То сокіл літає
Та орла питає:
«Орле-брате, чи не бачив ти мого соколяти,
Безродного, бездольного дитяти?
Чи його сильні дощі затопили,
Чи буйні вітри заносили?»
«Соколе-брате, твого соколяти
Ні сильні дощі не затопили,
Ні буйні вітри не заносили:
А йшли стрільці-булахівці,
Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,
Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,
Та у срібні пута запутали,
Жемчужжю очі завішали,
Та понесли у город, у Царигород
До Івана Богословця.
А Іван Богословець по ринку ходить,
Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.
Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,
Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав,
Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,
Щоб твоє соколя зачувало
Та смутно ся мало, і головку склоняло,
і крилечка опускало.
Ой то чи не мог би Іван Богословець
Великого милосердія мати:
Чи не звелів би він з його ніг
Срібних путів познімати,
Коло очей жемчужі позбирати;
Та чи не звелів би він його на вал виношати?»
Так сокіл добре дбав,
І на город Царигород налітав,
І на валу сідав, жалібно квилив-проквиляв,
То соколя зачувало,
Смутно ся мало,
Головку склоняло
І крилечка опускало.
Ей, тож-то він, Іван Богословець,
Велике милосердіє мав,
Срібні пута з ніг познімав
І жемчуж коло очей познімав
Та й звелів його на вал виношати:
«То як буде воно утікати,
Так я велю його взнов забирати
Та до мене приношати!»
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу висоту-ropy підношав:
«Ей, соколя моє, бездольне, безродне!
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ей, тож-то у панів єсть що пить і їсти,
Та тільки не вілен світ по світу походити».
Ей, як то б'ється птиця об птиці,
А родина об родині,
Ей, то так-то б'ється отець і мати
Об своїй кревній дитині.
Дай, боже, на здоров'є на многі літа
Всім православним християнам,
На многі літа,
До конця віка!

Записано 1873 р. від кобзаря О. Вересая. Вперше надруковано в «Записках юго-западного отдела Русского географического общества», т. I, К., 1874, с. 16—18 (Материалы). Подається за виданням: Украинские народные думы, 1972, с. 114—115. Дума належить до найдавніших в українському народному епосі. Твір дійшов до нас у чотирьох записах. Алегорія думи виникла внаслідок нападів на українські землі турецько-татарських наїзників, які забирали молодь в ясир, продавали на невільничих ринках, за великі викупи звільняли з неволі і т. п. Дума мобілізувала козаків до боротьби з нападниками, які замірялися на мирні міста і села, де проживали рідні козаків-воїнів, закликала їх до походів з метою звільнення невільників.


Самійло Кішка
Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.
Ой первим цвітом процвітана —
Злато-синіми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами ориштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в той галері Алкан-паша,
Трапезонтськоє княжа, гуляє;
Маєть собі ізбранного люду:
Сімсот турків, яничар штириста
Да бідного невольника почвартаста
Без старшини войськової.
Первий старший меж ними пробуваєть:
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя войськовий;
Третій — Меїсій Грач, войськовий трембач;
Четвертий — Лях Бутурлак, ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири, як став по волі,
Потурчився, побусурменився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко одпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Против Кефи-города
Там собі великий да довгий опочинок мали,
То представиться Алкан-пашаті,
Трапезонтському княжаті, молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
На турків, яничар, на бідних невольників покликає:
«Турки,— каже,— турки, яничари,
І ви, біднії невольники!
Котрий би мог турчин, яничар сей сон одгадати,
Мог би йому три гради турецькії дарувати;
А котрий би мог бідний невольник одгадати,
Мог би йому листи визволенії писати,
Щоб не мог ніде ніхто зачіпати!»
Сеє турки зачували, нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали, собі промовчали.
Тілько обозветься меж турків
Лях Бутурлак, ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же,— каже,— Алкане-пашо, твій сон одгадати,
Що ти не можеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована,
Стала вся ободрана, на пожару спускана;
Видиться: мої турки, яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої бідні невольники,
Которії були у неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорноє море пометав...»
То скоро тоє Лях Бутурлак зачував,
К нему словами промовляв:
«Алкан-пашо, трапезонтський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду саджати.
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати, з ряду до ряду саджати,
Червоною таволгою, по два дубця брати,
По шиях затинати, кров християнськую на землю проливати!»
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали.
Тогді бідних невольників до опачин руками приймали.
Щироглибокої морської води доставали.
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали:
До города Козлова,
До дівки Санджаковни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували,
Дівка Санджаковна навстрічу виходжає,
Алкана-пашу в город Козлів
Зо всім войськом затягала,
Алкана за білу руку брала,
У світлиці-кам'яниці визивала,
За білу скам'ю саджала,
Дорогими напитками напувала,
А войсько серед ринку саджала.
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
Не барзо дорогії напитки вживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не мог Ляше Бутурлак Кішку Самійла одмикати,
Упоруч себе саджати!
То скоро ся тії два турчина
До галери прибували...
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ай, Ляше Бутурлаче, брате старесенький!
Колись і ти був у такій неволі,
Як ми тепера,
Добро нам вчини,
Хоч нас, старшину, одомкни —
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже Лях Бутурлак:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький! Добро ти вчини,
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поломни!
Аще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого
За рідного брата пробувати!»
То скоро Кішка Самійло зачував:
«Ой Ляше Бутурлаче, недовірку християнський!
Бодай же ти того не дождав,
Щоб я віру християнськую под нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати.
Ваша віра погана,
Земля проклята!»
Скоро Лях Бутурлак тоє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає:
«Ой,— каже,— Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнської укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек втроє буду брати!»
То ті два турчина тоє зачували,
До Алкана-паші прибували:
«Алкан-пашо,
Трапезонтськоє княжа, безпечно гуляй:
Доброго і вірного ключника маєш —
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає!»
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
великую радость мало,
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санджаковною уживало.
Став [Лях Бутурлак] дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:
«Господи, єсть у мене що іспити і ісходити,
Тілько ні з ким об вірі християнській розговорити».
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубка в руки наливає.
То Самійло Кішка по два, по три кубка в руки брав,
То у рукава, то у пазуху, сквозь третю хусту додолу пускав.
Лях Бутурлак по єдиному випивав:
То так напився,
Що з ніг звалився.
То Кішка Самійло да угадав:
Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав,
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав.
На п'яти чоловік по ключу давав:
«Козаки-панове, добре майте,
Один другого одмикайте,
Кайдани із ног, із рук не кидайте,
Полуночної години ожидайте!»
Тогді козаки один другого одмикали,
Кайдани із рук і із ніг не кидали,
Полуночної години ожидали,
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
Полуночної години ожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-паша з войськом до галери прибувати.
То до галери прибував, словами промовляв:
«Ви, турки, яничари, помаленьку ячіте,
Мойого вірного ключника не збудіте!
Самі же добре помеж рядами проходжайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоби кому пільги не дав».
То турки, яничари свічі у руки брали,
Помеж рядів проходжали,
Всякого чоловіка осмотряли,
Бог помог — за замок руками не приймали.
«Алкан-пашо, безпечно почивай!
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав,
По три, по два старії кайдани і новії посправляв,
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».
Тогді турки, яничари у галеру входжали,
Безпечно спати полягали;
А котрії хмельні бували, на сон знемагали,
Коло пристані Козловської спати полягали...
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам меж козаків устав,
Кайдани із рук і із ног у Чорноє море пороняв;
У галеру входжає, козаків побуджає,
Саблі булатні на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви панове-молодці, кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Некоторого турчина в галері не збудіте...»
То козаки добре зачували,
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорноє море кидали,
Ні одного турчина не збудили.
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки-молодці, добре, братіє, майте,
Од города Козлова забігайте,
Турок, яничар впень рубайте,
Котрих живцем у Чорноє море бросайте!»
Тогді козаки од города Козлова забі[га]ли,
Турок, яничар впень рубали,
Котрих живих в Чорноє море бросали.
А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,
На три часті розтяв, у Чорноє море побросав,
До козаків промовляв:
«Панове-молодці, добре дбайте,
Всіх у Чорноє море бросайте,
Тілько Ляха Бутурлака не рубайте:
Между войськом для порядку,
За яризу войськового зоставляйте!»
Тогді козаки добре мали:
Всіх турків у Чорноє море пометали,
Тілько Ляха Бутурлака не зрубали,
Между войськом для порядку
За яризу войськового зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли...
Да ще у неділю барзо рано-пораненьку
Не сива зозуля закувала,
Як дівка Санджаковна коло пристані походжала
Да білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкан-пашо, трапезонтськоє княжату,
Нащо ти на мене такоє великоє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодня барзо рано виїжджаєш?
Когда би була од отця і матусі
Сорома й наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ноч переночувала!..»
Скоро ся тоє промовляли: галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку, у полуденную годину,
Лях Бутурлак од сна пробуждає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина у галері немає.
Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький, батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці віка мойого на тебе!
Бог тобі да поміг неприятеля побідити,
Да не умітимеш у землю християнськую входити!
Добро ти учини: половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькоє дорогоє плаття наряди,
Бо ще будемо од города Козлова
До города Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаковною
По зальотах поздравляти,
То як будеш отвіт оддавати?..»
Як Лях Бутурлак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькоє дорогоє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаковною
По зальотах поздравляти.
То Лях Бутурлак чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав:
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге — по-турецьки,
Каже: «Ви, турки, яничари, помаленьку, братія, ячіте,
Од галери одверніте,
Бо теперя він подгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає.
До вас не встане, голови не зведе.
Казав: «Як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості і повік забувати!»
Тогді турки, яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Яссу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали,
Сім штук гармат собі ориштували,
Яссу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, господи, і благодарим!
Були п'ятдесят штири годи у неволі,
А теперя хоч не дасть нам бог на час по волі!»
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З войськом на заставі стояв
Да на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове-молодці! Що сія галера чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи много люду царського має,
Чи за великою добиччю ганяє?
То ви добре майте,
По дві штук гармат набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Єслі турки, яничари, то упень рубайте,
Єслі біднії невольники, то помочі дайте!»
Тогді козаки промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страшишся:
Єсть сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє —
Се, можеть, є давній бідний невольник
Із неволі утікає».
«Ви віри не діймайте,
Хоч по дві гармати набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Як турки, яничари, то упень рубайте,
Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»
Тогді козаки, як діти, негаразд починали,
По дві штуки гармат набирали,
Тую галеру із грозної гармати привітали,
Три доски у судні вибивали,
Води дніпровської напускали...
Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось одгадав, сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені винімав.
Розпустив...
До води похилив...
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове-молодці, сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє —
Се єсть давній бідний невольник
Кішка Самійло із неволі утікає:
Були п'ятдесят чотири годи у неволі,
Тепер чи не дасть бог хоть на час по волі...»
Тогді козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальовані облавки брали
Да на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба паювали,
Тую галеру на пристань стягали.
Тогді злато-синії киндяки — на козаки,
Златоглаві — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки, на біляки.
А галеру на пожар спускали,
А сребро-злато — на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трахтемировський монастир,
На святую Січовую покров давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть помеж собою паювали;
А третю часть брали,
Очертами сідали,
Пили да гуляли,
Із семип'ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла по волі поздравляли:
«Здоров,— кажуть,— здоров, Кішко Самійлу,
Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволі,
Не загинеш і з нами, козаками, по волі!»
Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова
В Києві-Каневі монастирі...
Слава не умре, не поляже!
Буде слава славна
Помеж козаками,
Помеж друзями,
Помеж рицарями,
Помеж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська Запорозького, Донського,
З усією черню дніпровою,
Низовою,
На многія літа,
До конця віка!


Записано 1832 р. від бандуриста Івана Стрічки на Полтавщині. Опубліковано в зб.: Малорусские и червонорусские народные думы и песни. СПб, 1836, с. 15—27. Дума відзначається історичною достовірністю. В 1570-і роки Самійло Кішка брав участь у морських походах проти Туреччини, потрапив з козаками в полон, де пробув двадцять п'ять років, 1599 р. підняв повстання на галері, невільники перемогли яничарів і повернулись на Україну, де був обраний гетьманом. ...Гарматами ориштована — раніше друкувалось неточно: «гарматами арештована», що затемнювало зміст; риштувати — обладнати, обсадити, озброїти; риштунок — озброювання; префікс о означає дію, що поширюється на весь об'єкт (напр., окропити, озолотити і т. п.); ненаголошені о та и в слові «ориштувати» можуть при співі звучати як а і е, внаслідок — хибна передача слова «арештувати». ...трапезонтськоє княжа — син володаря із Трапезунта (Трапезона), міста і порту на березі Чорного моря в північно-східній Туреччині (тепер — Тробзон), одного з невільничих ринків. Почвартаста — триста п'ятдесят (осіб). Марко Рудий, суддя войськовий — особа, не зафіксована історичними документами. Меїсій Грач, войськовий трембач — історичні джерела свідчень про нього не зберегли; в деяких варіантах думи він має ім'я Марко. Кефа-город — місто Кафа (нині Феодосія), в XV—XVII ст.— великий невільничий ринок. Листи визволенії — своєрідні пропуски для звільнених з неволі (звичайно, викуплених), що давали змогу пройти контрольовані турецько-татарськими силами території. Дівка Санджаковна — дочка санджака, тобто воєнного урядовця султанської Туреччини, власника подарованих за службу земель. Лиман-ріка — очевидно, Дніпровський лиман. Тендров-острів — острів Тендра в північній частині Чорного моря, так звана Тендровська коса. Скалозуб Семен — літописні джерела називають кількох Скалозубів із козацької старшини кінця XV ст., котрий із них був прототипом героя думи, досі не встановлено. ...гармати набирайте — в деяких варіантах — «гармати набивайте» (порохом). ...Гостинця їй дайте! — поетичний образ іронічного характеру, що означав «вистрілити по галері». ...на чердак виступав...— виходив на палубу. Межигорський спас — Межигірський Спасо-Преображенський монастир, що був заснований 988 р. і знаходився поблизу м. Києва біля Вишгорода. Після зруйнування польською шляхтою Трахтемирівського монастиря в 1660-х pp. став шпиталем для старих запорожців. 1786 р. монастир було закрито. Трахтемирівський монастир — заснований в 70-х роках XVI ст. поблизу м. Трахтемирова і с. Зубринців (нині — Переяслав-Хмельницького району на Київщині). Був шпиталем та притулком для поранених і старих козаків. Зруйнований польсько-шляхетськими загарбниками в 1664—1665 pp. Січова покров — козацька церква в Запорозькій Січі. ...полягла Кішки Самійла голова // В Кивві-Каневі монастирі...— вказівка на похорон Самійла Кішки у Каневі; оскільки співці дум не мали достовірних даних, то й згадували обидва козацькі монастирі — Межигорського спаса, що неподалеку від Києва, і Трахтемирівський, що територіально прилягав до Канева.
скачать файл


следующая страница >>
Смотрите также:
Напотім пищаль семип'ядная за плечима
321.98kb.